Дванадцять років тому, невдовзі після тріумфальної Помаранчевої революції, я опублікував статтю під назвою “Улюблений пістолет пані Сімпсон”. А згодом – і цілу книжку під такою самою назвою, тільки вже з підзаголовком, який ту метафоричну назву дещо прояснював: “Хроніка помаранчевої поразки”.

Писати сьогодні нову версію тої статті, а тим більше книжки мені б не хотілося. Але й знайти нову, влучнішу метафору для опису післямайданних подій теж нелегко. Принаймні в усьому тому, що стосується суті нової-старої української влади та способу здійснення нею внутрішньої політики.

Та моя давня метафора походила з популярного на той час мультиплікаційного серіалу про родину Сімпсонів, а точніше – з одного телесюжету, в якому Мардж Сімпсон переконує чоловіка позбутися непотрібного йому пістолета, котрий завдає їм обом лише зайві клопоти. Гомер Сімпсон урешті погоджується, Мардж забирає в нього пістолет і хоче викинути до смітника, проте помічає раптом своє відображення з пістолетом, – виглядає ефектно. Вона позує з ним перед дзеркалом, тоді по-ковбойському підкидає в повітря й ховає до торбинки. Шкода розлучатися з такою гарною цяцькою.

Поведінка української влади після одного Майдану й другого виявилась, на жаль, до болю схожою на поведінку сердеги Мардж. Тільки що тим пістолетом, якого вони мали викинути до смітника, була так звана “шантажистька держава”, успадкована від попередників. Тобто – специфічний спосіб здійснення влади, заснований не на верховенстві права й абсолютній рівності всіх перед законом, а на складній системі патрон-клієнтелістських взаємин та використанні підкупу й шантажу для досягнення політичних цілей.

Суть такої держави, як її описав на початку 2000-х американський дослідник Кійт Дарден, полягає у систематичній і, по-своєму, ефективній “грі з правилами”, замість чесної й послідовної “гри за правилами”. Публіцисти часто описують суть цієї системи принципом “Друзям – усе, ворогам – закон”, припусуючи цю крилату фразу найчастіше Франсиско Франко або Беніто Мусоліні. (Хоча вислів, найімовірніше, походить від мексиканського президента Беніто Хуареса, котрий ще в ХІХ столітті сказав: “Моїм друзям будуть амністії, моїм ворогам – уся суворість закону”. Його співвітчизник Плутарко Кальєс повторив цю фразу майже дослівно у 1924 році, обіймаючи посаду президента: “Всю підтримку і розуміння – моїм друзям, усю суворість закону – моїм ворогам”).

Шантажистська держава, за Дарденом, складається з трьох ключових елементів: (1) корупції, яку уряд не лише толерує, а й заохочує; (2) накопичення компромату, – бо ж корупція хоч і толерується, проте ретельно відстежується відповідними органами; і (3) вибіркового застосування права, де, власне, й спрацьовує знаменитий принцип “друзям – усе, ворогам – закон”. При цьому “друзями” вважаються всі, хто виявляє належну лояльність до влади, натомість “ворогом” стає кожен, хто прямо чи опосередковано підтримує опозицію.

Шантажистська держава, за самою своєю природою, корумпована й неефективна, а проте вона забезпечує принаймні якийсь порядок та мінімальну функціональність державних органів. І в цьому сенсі – м’який авторитаризм Кучми чи дедалі твердіший авторитаризм Януковича помітно відрізнялися від дисфункціональної “демократії” часів Кравчука чи інституційного хаосу часів Ющенка.

Шантажистська держава потребує, однак, концентрації влади. Без цього її очільники не мають достатніх ресурсів для підкупу своїх клієнтів (не конче готівкою, можна й контрактами та посадами); не мають належного контролю за виборчим процесом; не підпорядковують собі, як хотілося б, усіх силовиків, медійників і навіть суддів. Це не означає, що мас-медії чи суди за часів Кравчука або Ющенка були незалежними; це означає лише, що вони були більш диверсифіковані і могли, за законами ринку, продавати свої послуги не лише провладним клієнтам, а й опозиційним.

Демократія без верховенства права виглядає карикатурно, тож не дивно, що стомлені хаосом і корупцією громадяни голосують урешт-решт на цілком демократичних виборах за кандидатів, які обіцяють їм “порядок” і “стабільність”, хоч би й ціною обмеження їхніх громадянських прав і свобод. Кучма консолідував свій авторитаризм поступово, вибудовуючи досить складну систему патрон-клієнтелістських стримувань і противаг. І лише касетний скандал 2000-го року перешкодив йому довести модель до задуманої досконалості.

Янукович узурпував владу стрімко, не утруднюючи себе занадто складними механізмами імітаційної демократії й покладаючись більше на традиційну, добре випробувану в Донецькому реґіоні мафійну модель з “хрещеним батьком” і його “родиною” на чолі.

Кожна революція на якийсь (переважно короткий) час ослаблює, делеґітимізує або й демонтує механізми та інституції попередньої влади і тим самим витворює певний законодавчий вакуум та інституційний хаос. Так було не лише після Помаранчевої революції чи Революції гідності, а й після революційного за своїм характером розпаду СССР чи, візьмімо давніший приклад, після лютневої 1917 року революції у Росії. Всі революціонери стикаються з тією самою дилемою: чи відновлювати “порядок” і функціональність держави твердою диктаторською рукою – як це зробили більшовики у 1917-му, Лукашенко у 1994-96, чи Путін у 2000-х. А чи спробувати вивести державу на якісно новий рівень функціонування та управління, запровадивши верховенство права й неухильно на всіх рівнях цього принципу дотримуючись. Так, власне, як зробили це на межі 80-тих і 90-тих прибалти, поляки, чехи, словенці і навіть румуни – не без заохочення й допомоги євроатлантичних партнерів.

Україна в той час, мусимо визнати, не була об’єктивно готова до такого прориву, оскільки ані еліти (і владні, й опозиційні), ані населення загалом не усвідомлювали ще ваги й важливості кардинальних інституційних змін та запровадження абсолютного верховенства права для виведення країни на принципово інший цивілізаційний рівень. Не було цього розуміння і в еліт “помаранчевих” у 2004-2005-му, хоча тут сиутуація була сприятливішою, бо в суспільстві з’явилося вже достатньо людей, зокрема експертів, котрі розуміли, що слід зробити насамперед, і котрі могли б за належного сприяння Заходу пролобіювати необхідні рішення на державному рівні, а відтак вивести Україну із постсовка якщо не шляхом Польщі, то принаймні шляхом Болгарії. А проте замість цього сприяння (з перспективою членства в ЄС), Україна отримала лише недолугу Європейську політику сусідства (ENP), підготовлену Євросоюзом ще для попереднього, тобто кучмівського уряду – в одній компанії з країнами Північної Африки та Близького Сходу, а згодом і не менш ялову політику Східного партнерства (EaP) та невиразну обіцянку від НАТО “тримати двері відчиненими”.

Допіру Євромайдан дав Україні справді реальний шанс на цивілізаційний прорив. По-перше, тому, що ця революція, на відміну від попередніх, виявилася кривавою. Застосувавши  насильство проти протестувальників, старий режим остаточно себе делеґітимізував, відкривши тим самим шлях для радикальної люстрації старих кадрів та переформатування старих інституцій. По-друге, суспільний запит на радикальні зміни був незрівняно вищим. Якщо в попередні роки головним імперативом і ґарантом цих змін мала стати незалежність (у 1991-му) чи демократія (у 2004-му), то у 2014-му вже однозначно йшлося про моральність влади, про нову якість держави та її взаємин із суспільством. І по-третє, російська агресія каталізувала суспільну мобілізацію, надавши революційним подіям ще й національно-визвольного характеру; так само й окупація Криму та Донбасу обернулась для України парадоксальним політичним зиском: виключила з політичного процесу два найбільш совєтизовані реґіони, котрі, прямо скажемо, істотно гальмували протягом двадцяти попередніх років не лише українізацію, а й європеїзацію країни.

У травні 2014-го Петро Порошенко отримав у першому ж турі президентських виборів майже дві третини голосів, повторивши фактично успіх Леоніда Кравчука з 1991 року. В обох випадках вибори відбивали специфіку ситуації, стаючи, на свій лад, референдумом – в одному випадку, про утвердження незалежності, у другому – про її захист. У травні 2014-го українці проголосували не так за конкретного (досить амбівалентного, зрештою, кандидата), як за проголошене й уособлюване ним гасло – “Жити по-новому”. Тоді всім здавалося (хотілося вірити!), що нова влада зуміє налагодити це “нове” (моральніше, справедливіше, правове) життя, – почавши, зрозуміло, із себе.

Петро Порошенко, безумовно, розумів цей суспільний запит, про що свідчила зокрема і його апеляція до відомого афоризму синґапурського президента Лі Кван Ю, виголошена напівжартом як настанова новопризначеному прокурові до боротьби з корупцією: “Почніть з того, що посадіть трьох своїх друзів. Ви точно знаєте за що, вони знають за що, і народ вам повірить”. У цьому ж ключі сприймалося і залучення багатьох “революціонерів” до владних структур та призначення цілої низки іноземців на урядові посади. Ішлося, ймовірно, не лише про фаховий досвід (хоча у випадку “грузинської команди”, яка прийшла у правоохоронні органи, цей досвід був незаперечним), а й про відсутність у “леґіонерів” непотичних зв’язків в Україні та будь-яких зобов’язань щодо колишніх соратників і партнерів. Це давало скоріш за все й самому президентові можливість дистанціюватися від “любих друзів”, посилаючись на непоступливість чужинців та неможливість усунути їх з огляду на тиск Заходу.

Проте було значно більше сигналів і знаків, які вказували на неготовість і небажання президента “жити по-новому”, привчаючи до цієї “новизни” насамперед себе. Чи не першим дзвіночком такого роду було збереження старого складу Конституційного суду. Дарма що новообраний президент мав і право, й підстави змінити у ньому суддів принаймні за власною квотою, не кажучи вже про те, що більшість із них заслуговували на кримінальне розслідування за цілу низку прийнятих на догоду Януковичеві беззаконних рішень. Збереження цих людей (дотепер!) на посадах може видатись дивним із погляду правової держави, але з погляду держави шантажистської воно є цілком логічним: усі вони безнадійно скомпрометовані і перебувають на правовому гачку, а отже й у їхній слухняності можна не сумніватися, – на відміну від новопризначених суддів, котрі хоч би якими лояльними були нині, не конче лишатимуться безвідмовними у майбутньому.

З тієї ж причини президент не зробив нічого для оновлення Центральної виборчої комісії, дарма що повноваження багатьох її членів, включно з головою, давно вже минули. Не згадав президент ані разу й про ухвалення нового виборчого закону (перехід до суто пропорційної системи з відкритими партійними списками), дарма що цей закон був частиною його передвиборчих обіцянок, як обіцянок його партії.

Перелік усіх тих ділянок, галузей та ситуацій, у яких президент так і не зміг розпочати “нове життя” із самого себе, зайняв би занадто багато місця, – починаючи з небажання швидко і недвозначно розпрощатися зі своїм шоколадним та іншим бізнесом і закінчуючи недавнім позбавленням громадянства Міхеїла Саакашвілі – у найкращих традиціях вибіркового правосуддя часів Кучми та Януковича. Сподіватися, що за два роки, після переможних виборів, ми побачимо “нового Порошенка” (як на це натякають його прибічники), нема жодних підстав. Бо людина, яка не наважилась розпочати “нове життя”, маючи від виборців колосальний мандат довіри після переможної революції, тим більш не наважиться цього зробити з багажем недовіри й розчарування, накопиченим виборяцями за п’ять змарнованих років.

Виграти вибори в неправовій державі можна навіть з мізерним рейтинґом, якщо мати достатній адмінресурс, слухняних суддів, силовиків, фіскалів і дружніх медіа-олігархів. Леонід Кучма наочно це показав у 1999-му, хоч ціну тієї його “перемоги” ми відчули трохи пізніше, на початку 2000-х, і до певної міри відчуваємо досі. Розпочати “нове життя” зі скелетами в шафі – неможливо. Після революції ми всі, включно з президентом, мали шанс їх позбутися і почати своє життя, так би мовити, з чистого аркуша. Після п’яти років сумнівного врядування і ще сумнівніших виборів доведеться жити й далі з накопиченими скелетами. Політики, які творять і підтримують шантажистську державу, самі стають її жертвами і заручниками. Досвід Леоніда Кучми тут теж вельми показовий.

Не зробивши вчасно й рішуче належних кроків у бік правової держави, Петро Порошенко неминуче й дедалі активніше мусить користуватися механізми держави неправової, тобто шантажистської. Бо інакше, як показує досвід Ющенка, ця держава взагалі перестане бути керованою. Шантажистська держава, як я вже згадував, потребує концентрації влади. Цей процес – накопичення повноважень і підпорядкування собі всіх структур, усіх “клієнтів” – не залежить від особистих примх президента. Такою є загальна логіка обраного ним способу врядування. Не наважившись від самого початку чітко і послідовно, без жодних винятків грати за правилами, він мусить тепер дедалі ширше і винахідливіше гратися з правилами – не лише для утримання особистої влади, як багато кому здається, а й для утримання країни у більш-менш функціональному стані.

Сьогодні ми можемо мріяти про “нове життя” у віддаленому майбутньому, але для цього мусимо не допустити відновлення “старого життя” у найближчі два роки. А принагідно мусимо подбати і про селекцію та, сказати б, кастинґ нових лідерів – без скелетів у шафах та інфантильної (або й цинічної) обіцянки “нового життя” для народу, але не для себе.

Микола Рябчук