Фейлетон. Memoria futuri

На нашій обкладинці, як в народних прислів’ях, диявол не такий страшний. Тим часом коментувати недемократичний, антиукраїнський, антиізраїльський і антипольський закон про новелізацію Інституту національної пам’яті, чи краще від разу збирати валізи, перед тим як розпочнеться чергова Велика еміграція чи еннаалія?

Немає сумнівів, що запропоновані положення в законі про ІПН діють на шкоду перш за все нашому суспільству: псують міжнародні відносини, порушують свободу слова, загрожують громадянському суспільству та усім суспільним рухам, пов’язаних, хоча б для мене особисто з важливими ініціативами дослідження білих плям нашої історії і пов’язаних з цим акціями вшанування, поглиблюють поділи та внутрішній польсько-польський конфлікт, дають поживу для обох, щораз більш зантагонізованих сторін.

Одинадцять років тому несміливо взяла слово на семінарі присвяченому усній історії, розпитуючи німецьких організаторів про професійну етику дослідників, які працюють зі свідченнями. Питання виникло під кінець сесії, коли впродовж трьох днів семінарів серед постав людей щодо винищення євреїв обговорювали приклади лише добрих німців, поляків-«шмальцовніків» і непокірних євреїв. Зважаючи на це запитала про набір прикладів, де в пропонованій освітній формі повинні бути представлені перш за все чітко пояснені факти пов’язані з відповідальністю за злочин, а також – якнайбільше – цілий спектр постав, разом з негуманною і ганебною поведінкою різних національностей. Якщо помре останній свідок і нам залишаться відео і аудіо свідчення, де у відібраному матеріалі постануть лише позитивні вчинки одного народу, відповідальність винних в Голокості буде розмитою. Так є зрештою з будь-яким іншим злочином. Відповіді не отримала, колеги і подруги тихопритакували.Розумію, що не хотіли взяти слово на форумі, оскільки мали в планах партнерські проекти, що фінансуються німецькою стороною. Опинилася в чорному списку з відмовою участі в наступній конференції у Берліні. Без причин. Натомість питання, на жаль, є надалі актуальним, як в такій атмосфері захистити від зловживань зібрані до цього часу оповіді свідків пам’яті і самих оповідачів, а також дослідників, ясна річ тих незаписаних до жодної слушної партії науковців чи партії митців. Через це валізи лишаю на інший випадок, лишаюся.

До цього часу про дати і цифри сперечалися історики. Сьогодні з незвичайною заангажованістю і без мінімальних базових історичних знань їх замінюють політики. Відомо, що добро це не передвіщає. Діються тоді дивні речі, стовпчики скачуть всупереч фактам і встановленим положенням аби згадати тільки свято Шести королів і т. д.

Тому пропонуємо не затримуватися на поверхні і піддати рефлексії конкретні мікросвіти і постаті (Йозефа Рота в есеї Давида Школи і Олександра Солженіцина в роздумах Анни Явдосюк-Малек), краєвиди(есейЛотараЮнкенштейна), образи з минулого (Міри Ледовської, дитини Голокосту) чи важливі лекції (розвідка ЛукашаМарчіньчака).

Бо чим більше подібного роду роздуми щодо історичної політики будуть наближатися до турецько-угорської моделі, тим більше варто нагадувати про інші події та річниці, направляючи центр тяжіння в сторону щоденних героїв. Особливо, що цей рік буде минати не лише під знаком 100-ї річниці незалежності Польщі (й інших країн, про що докладніше в наступних числах). До речі, остання книга яку читав маршал Юзеф Пілсудський була «Лорд Джим» Конрада. Повертаємося до цієї повісті в есеї професора ЯдвігіМізіньської.

Коли часом будемо на сторінках часопису наближати складніші теми, це для того, щоб намагатися зрозуміти потребу співвідповідальності чи функціонування механізму зла. Знайдемо місце для надання слова свідкам волинсько-галицького злочину (в цьому році випадає 75-а річниця) і прихильникам польсько-українського діалогу (30-а річниця смерті Юзефа Лободовського). Вже в цьому числі наближаємося до проблеми Голодомору, адже власне минає 85 років від геноциду організованого на українському народі(фрагмент найновішої книги ЕннЕпплбом). Багато є в актуальному числі російських контекстів, без яких складно було б розібратися у сучасній ситуації в Україні (фейлетон Миколи Рябчука, аналіз міграцій Андрія Шабацюка).

Маємо час, в якому співпадають невідомі та невигідні для багатьох ювілеї і роковини. Не пройдемо байдуже повз березневої еміграції, паління церков, зайняття Заолжя.

Коли почала укладати це число, ще не було медійного шквалу. Ще жив, борячись з хворобою отець Станіслав Дадас, чий приклад наводжу під час своїх виїздів до України. Він власне опікувався українською церквою в Сучаві, з ним організовували у Влодаві вшанування місцевої спільноти, оповідаючи про православних і єврейських мешканців. Тоді ще літературні записи спогадів пані Міри Ледовської лежали в шуфляді у сонячному Тель-Авіві, а я традиційно у вільний час бродяжила.

Єврейський цвинтар в Хенцинах розташовується на східному, делікатно похилому,схилу Замкової гори. Ідучи лісом, можна зауважити окреслену форму окопу з Першої світової війни. Щоб потрапити накіркут потрібно спочатку йти стрімко вгору, оминаючи ще вириті між деревами шанці. Потім обережно донизу. Із правого боку внизу видніється футбольне поле. Зазвичай тут порожньо, але того дня зустріли сім’ю з Ізраїлю. Шукали сліди свого минулого. Друге і, здається по віку дівчаток, третє покоління серед мацев. Ну і ми, поляки. Ізраїльтяни в пошуку коріння і ми, в пошуку історичної спадщини. Довго дискутуємо серед надгробків. Власне розпочалася Ханука. Роз’яснюємо собі взаємні стереотипи і випадки. Щоб знову вийти з території цвинтаря на південну частину пагорба потрібно підійти під більш стрімке урвище. На зворотньому шляху подаємо собі руки, підтримуючи один одного, щоб безпечно зійти повернувшись на головну стежку. Розходячись гукаю махнувши їм на прощання: «Пам’ятайте, що маєте багато друзів у Польщі».

Пам’ятаймо, що також маємо друзів в Ізраїлі. І в Україні.

18 лютого 2018

Александра Зіньчук