Олександр Бойченко

Щойно почувши про цю книжку, я подумав, що, мабуть, захочу її перекласти. Щойно почавши її читати, я вже знав, що обов’язково це зроблю. То ось вона українською. Перш ніж стати письменником, зокрема – автором не завжди страшних, але завжди коротких і сильних оповідань, психолог за освітою і фотограф за професією Міколай Ґринберґ освоїв мистецтво спілкування, навчився бачити і слухати інших. Відтак після двох фотоальбомів видав три книжки розмов. Остання з них – «Книга Виходу» (2018) – тематично є найбільш «польською»: вона постала як спроба зрозуміти, «чому так багато євреїв виїхало з Польщі після подій березня шістдесят восьмого і чому стільки залишилося». Натомість перша – «Уцілілі в ХХ столітті» (2012) – це вписана у загальносвітову «спілберґівську» практику збірка свідчень людей, які безпосередньо пережили Голокост. З одним винятком: у фіналі цієї збірки – як своєрідний епілог до неї – вміщено невеличку розмову з дочкою вцілілого подружжя Шенірерів. Дочка не зазнала Голокосту на власному досвіді, але виросла і була вихована під його незаперечним впливом.

За два роки виявилося, що цей епілог насправді був прологом до наступної книжки «Я звинувачую Аушвіц», яку ви тепер і тримаєте в руках. Усі її герої, тобто співрозмовники автора, народилися після війни. Ніхто з них особисто не ховався по підвалах і горищах від облав, не чекав із розпачем чи апатією на ліквідацію ґетто, не проїжджав у переповненому товарному вагоні через арку брами в Біркенау, не знемагав від голоду й холоду під час «маршу смерті» вглиб Німеччини. А однак усі вони також є жертвами Голокосту. Хтось від раннього дитинства детально знав історію своєї родини, хтось до зрілого віку навіть не здогадувався про своє єврейське походження. Але уникнути травми не вдалося нікому. І в цьому полягає їхня головна спільна риса.

Окрім тривалого перебування в тіні батьківського болю, серед батьківських страхів, комплексів і «дивацтв», потужним чинником голокостівської травми для багатьох із них стала відсутність родичів поза межами дому. Зазвичай діти уцілілих погано розуміють
значення таких слів, як вуйко й стрийко, тітка й кузина, а іноді й дідусь та бабуся, бо для них це суто теоретичні поняття. Нічого такого в їхньому оточенні ніколи не було. Як каже одна із Ґринберґових співрозмовниць на ім’я Това, «це квінтесенція другого покоління. Нема до
кого звернутися, бо довкола порожньо. Це мій Голокост. Успадкована порожнеча». Втім, очевидними є не лише подібності, а й відмінності між різними представниками другого покоління. Діти вцілілих мають в анамнезі більш-менш однаковий батьківський досвід Катастрофи, проте самі здобували власну ідентичність далеко не в однакових умовах, які, за точним спостереженням авторки передмови до польського видання цієї книжки Анки Ґрупінської, великою мірою залежали від країни проживання. «Що це означає – бути дітьми вцілілих?» – слідом за Міколаєм Ґринберґом запитував себе я. І в підсумку отримав відповідь: бути дітьми вцілілих у Польщі, Ізраїлі й США – це все ж таки не одне й те саме.

Не певен, чи доречно тут застосовувати порівняльні ступені «важче» і «легше», але якраз у повоєнній Польщі зовсім не поодинокими були випадки, коли люди – часто виховані у змішаних родинах – десятиліттями не мали доступу до свого єврейського коріння і ледь не
ставали (або й ставали) антисемітами. Досить типовим польським прикладом є історія Зиґмунта Стемпінського – варшав’янина 1947 року народження, чий батько не вагався вживати слово «жидок» стосовно тих, хто йому не подобався.

Після смерті й похорону батька в 1982 році Зиґмунт увійшов до його кімнати, відчинив сервант і налив собі склянку віскі: «Аж на це входить мама й питає: «Що ти робиш?». Я кажу: «П’ю віскі». І вона починає на мене кричати: «Як ти можеш, це ж віскі батька!». Дурнувата ситуація: батько лежить у могилі, я його поминаю, а тут такі претензії. Я відреагував надзвичайно різко. Кинув їй: «Ти поводишся, як єврейська скнара»… І раптом я бачу, що моя мама блідне, як стіна, і падає в крісло, яке, на щастя, стояло позад неї. Сидить ледве жива і питає мене: «Звідки ти знаєш?»… Це був єдиний раз, коли мама наважилася на щиру розмову. Я запитав, чому вона стільки років це приховувала. Мама відповіла, що хотіла нас уберегти. Я запитав, чи вона усвідомлює, що її поведінка фундаментально вплинула на
прийняття моїх рішень. Адже я б інакше поводився, якби в 1968 і 1970 роках усе це знав».

Отож не певен, наскільки доречними у міркуваннях про наслідки Шоа є порівняльні ступені, але, здається, дітям уцілілих, які виростали в Ізраїлі, було ще важче. Ні, звісно, вони жили під справжніми іменами й прізвищами, ходили до єврейських садків і шкіл, спілкувалися з єврейськими однолітками і самі себе вважали євреями. Ось тільки в очах довоєнних переселенців вони були євреями нижчого сорту. До розпочатого у квітні 1961 року судового процесу над Айхманом молода ізраїльська держава просто відмовлялася піднімати тему Голокосту, бо прагнула збудувати нову національну свідомість не на пасивній жертовності й поразках, а на активному героїзмі й перемогах. Втративши родини й майно, зламані фізично й психічно, європейські євреї пробивалися до землі обіцяної, де раптом знову опинялися в ґетто і слухали, як сабри обзивають їх милом і вівцями, призначеними на забій.

Зневажені й дезорієнтовані, вони народжували дітей, яких нерідко або не посвячували у подробиці концтабірних поневірянь, або спілкувалися з ними алюзіями у стилі: «Доїдай і тішся, що ти не в Аушвіці. Там би ти оцінив, що таке їжа. Ти закип’ятив воду, як я тебе
просив? Ні? В Аушвіці тебе б уже не було серед живих». Несвідомо знецінюючи життя своїх дітей, бо всі їхні – дитячі – проблеми виглядали нікчемними дрібницями на тлі Голокосту, вони водночас затято приносили себе в жертву дітям, оточували їх гіперопікою і самі не
зауважували, як перетворювалися для них на табірних охоронців. Зате хворобливий характер такого виховання зауважували, подорослішавши, діти, які не раз у розповідях про атмосферу свого дозрівання вдаються до метафори отруєння. Отруєння не до кінця з’ясованими словами або ще токсичнішим за слова мовчанням.

Мабуть, найрадикальніше свої докори поколінню батьків формулює герой першого розділу Йосі:
« – …я вважаю, що неможливо пережити Аушвіц.
– А всі ті, що вціліли?
– Вони якраз і є найбільшою перемогою Гітлера. Якби вони загинули, то на них би все й закінчилося. Але Гітлер їх випустив. Дозволив їм робити дітей і далі псувати світ… Ті, котрі вижили і потім наклали на себе руки, зробили більше для відродження повоєнного
єврейського світу, ніж ті, котрі вийшли з таборів і завели сім’ї. Якби всі вчинили так, як перші, не було б усього цього бардака з другим поколінням».

Інакшою була ситуація тих, хто осів після війни в США. Коли в 60-х роках Ізраїль тільки вчився говорити вголос про прямих жертв Шоа, американські психіатри вже займалися притаманними другому поколінню розладами. Коли наприкінці 70-х згадуваний Зиґмунт Стемпінський, розмінявши четвертий десяток, усе ще й не підозрював, що він єврей, в американській літературі вже з’являлися книжки про друге покоління, як-от «Діти Голокосту: Розмови із синами й дочками уцілілих» Гелен Епштейн.

Євреї в США потрапили у відносно безпечне і прихильне середовище, в якому можна було нічого не приховувати. Вони могли звертатися до численних психотерапевтів, які допомагали їм виговорювати свої трагедії. Як наслідок, майже всі американські співрозмовники Ґринберґа твердять, що завжди, відколи себе пам’ятають, знали, через що пройшли їхні батьки. Знали і свідомо вирішили взяти на себе обов’язок збереження батьківських свідчень для майбутніх поколінь, як це роблять Дорон і Роджер – сини Кристини Хіґер, чия «Дівчинка в зеленому светрі» частково лягла в основу фільму Аґнєшки Голланд «У темряві».

Щоправда, можливість безстрашно і безперешкодно висловлюватися за будь-якої нагоди теж має свої побічні ефекти, обертаючись то надто завченими від постійного повторювання фразами, то несумісними із законами фізики фантазіями, то безпідставною зверхністю і безапеляційністю суджень. Приміром, нетерпима до всього, крім власної думки, Сара, з якою Ґринберґ випадково познайомився на залізничній станції, без церемоній моментально називає його ідіотом за те, що він досі живе в Польщі. І пояснює: «Європа зіпсута тією війною. В усіх є щось на сумлінні й руки в крові… Поляки, українці, німці, швейцарці й усі решта – це народи убивць». Та й загалом, як зізнається автор, найсильнішу агресію у своїх багаторічних подорожах світом він відчував саме з боку американських
євреїв.

Відчував, але ні в Америці, ні деінде від наміру записувати розмови з людьми, травмованими як пережитим, так і успадкованим стражданням, не відступився. Бо – як психолог – переконаний, що попри всі потенційні небезпеки, попри всі прикрощі, сльози і біль, шлях до подолання травми пролягає не через її замовчування, а через проговорювання. Проте передусім Міколай Ґринберґ сам є сином уцілілих, тож не має сумніву щодо мети своєї письменницької діяльності: «Розповідати про те, як через сімдесят років після закінчення війни вона далі точиться в наших домах і головах». Причому розповідати так, щоб родинні історії обпалених Голокостом поколінь, не втрачаючи виняткового характеру, набували універсального звучання і знаходили відгук та розуміння на загальнолюдському рівні. У нас, українців, є чимало причин уважно прислухатися до цих історій.

Олександр Бойченко