Strona główna/[UA] TEATR. У місті архангела проведено обряд дзяди

[UA] TEATR. У місті архангела проведено обряд дзяди

Люблін. У місті архангела проведено обряд дзяди

Oлександра Зіньчук

Спектакль «Дзяди», який кілька днів тому в Любліні зіграла білорусько-польська група Вільні Купалівці та neTTheatre, виник у своїй остаточній версії на третій день вторгнення росії в Україну. Рішення поставити спектакль є прикладом активізації безмірних поривів солідарності у нашому суспільстві. Я ділюся розповіддю в мікромасштабі на маргінесах сюжету національного шедевру, бо зараз не місце і не час для рецензії у традиційному розумінні цього слова.

Через війну частина митців відмовилася від участі у спектаклі, що вплинуло на зміну концепції гри найвидатнішого польського драматичного твору. Наслідки російської агресії стосуються всіх нас, наша країна також стала учасником військового сум’яття. Велике мистецтво має в собі те, що не втрачає своєї актуальності, а дозволяє нам зрозуміти певні процеси. Особливістю постановки є те, що вона виконана білоруською мовою (переклад Сержа Мінскевича). Намір артистів полягав у підтримці українських жертв війни, а дохід від квитків передано на допомогу постраждалим.

Прем’єра відбулася в Культурному центрі в Любліні, який від першого дня російської агресії став дружнім місцем збору волонтерів, представників численних організацій, що входять до складу Люблінського соціального комітету допомоги Україні. Сила послання «Дзядів» за цих обставин — щонайменше потрійна. По-перше, це митці, вигнані з лукашенкової Білорусі, грають (читай: проводять) обряд «задушки» для своїх співвітчизників та братів-українців. По-друге, містерія здійснюється, за традицією, для того, щоб воз’єднатися з духами предків, очиститися від скоєних злочинів та захистити душі живих (ув’язнених у Білорусі, тих, хто переховуються в укриттях, і тих, хто воює на вулицях України, яку досі бомбардують). По-третє, ритуал виконується на сцені театру в Любліні, за легендами — у місті, символічно встановленому ангельським апокаліптичним буттям архістратига Архангела Михаїла — не випадково покровителя і Києва, і колишнього Новогрудського воєводства, де Адам Міцкевич увібрав слов’янську обрядовість дзядів білоруською мовою.

Час прем’єри збігається з моментом, коли тисячі жителів Любліна та регіону приймають у своїх домівках перших біженців війни.

Використовуючи літературний запис пророка, отримуємо магічне повторення ритуальної сили. Немає кращого часу, щоб зрозуміти, наскільки сильно література виростає з реалій життя. І як перерваний обряд може тяжіти над тривалістю поколінь: “Хоч вас ангел смерті кличе (…) / Люди дещо стишить можуть / І збавити від пекельної ями / До якої ви так близько: Вас взиваємо, заклинаємо”. Відтворені сцени повністю занурені в сьогодення, вони легко прочитуються через автентичні події. Це насамперед пов’язано з підбором фрагментів поеми (ІІ та IV частини), акторського складу білорусів та декорацій. Одним із його елементів є чорний килим у формі карти Східної Європи та росії, де на місці, позначеному як «Мінськ», знаходиться похмура клітка, огороджена колючим дротом. Можна припустити, що далі на схід від цього місця простягаються тільки табори.

За всю історію білоруського театру «Дзяди» ставилися лише чотири рази. Поки що режисер Павло Пассіні двічі поставив їх білоруською мовою. Сім років тому в Бресті та Мінську. Сьогодні актори театру, закритого режимом Лукашенка, вже 2 роки живуть на валізах. Намагаючись в еміграції заново реформувати свою професію, Вільні Купалівці відділилися від Національного академічного театру ім. Янки Купали, спочатку знайшли підтримку в Києві, потім у Львові. Згодом вони потрапили до Любліна під опіку Товариства митців «Близький Схід» та театролога Ірини Лаппо.

«Це, якби нашим найкращим акторам з польського Національного театру таким, як Януш Гайош чи Ян Енглерт, потрібно було б спакуватися за одну мить і податися у поневіряння», – так пояснює режисер масштаби реалій білоруських митців. Коли його запитують, що для нього є найважливішим будівельним матеріалом у цій постановці, Пассіні зосереджується на мові та світлі. Мова — у значенні білоруського звучання, ніби первісна протомова. Він бачить у ній одвічний код, магічний, що дозволяє висловлювати бажання. З іншого боку, заборонена століттями, домагаючись статусу національної мови, сьогодні, врятована, вона отримала помножену силу дії. Натомість світло (“Подайте мені жменю куделі”) можна отримати за умови, що запанує згода на вселенську темряву (“Темно всюди, глухо всюди”). Однак має відбутися обряд за звичаєм, а для цього потрібне зібрання. Все це для того, щоб порозумітися з духами і вберегти душі живих. Тому, після раптової появи світла у темряві сцени, організованої у формі церковного простору (свічки, органи), можна побачити післяобрази минулого, прихованої мудрості, яка дозволить ефективно діяти на благо змін.

У цьому сенсі ми можемо пояснити рішення зіграти цей спектакль як замовляння, заклинання реальності, як спробу перервати реальний стан війни. Театральний жест стає актом захисту духу, щоб після нас не залишилася лише антропологія сліду. Близькість України та Білорусі та політика путінської росії не дають ілюзій щодо безпеки нашого регіону. Тому режисер вирішує перервати обряд. Його продовження залежить від подальших подій у світі, від голосу наступних поколінь. Міцкевич пізнав в’язницю і смак неволі. Історія пройшла повний круг, але, позбавлені традицій, ми часто не знаємо, де шукати допомоги. Вже в перших сценах спектаклю відбувається конфлікт поколінь у проекції Гуслярка проти Діви (насправді її грають мати і дочка). Проблема героїнь полягає у складності передачі таємних знань. У роль Гусляра ніби вселяється підляська чи східна шептуха – сліпа Гуслярка. Актриса, яка грає цього персонажа (Зоя Білахвосцік), також грає роль матері (пані Роллісон), яка проклинає царя за катування її сина.

У театрі Пассіні музика і мультимедіа постійно вписані в репертуар художніх засобів. Сценографія та костюми, які підготувала Олександра Конарська, цього разу вирізняються ручною роботою без використання голки чи ножиць. Кожна мотанка тут — ремесло. Цілісність складають десятки таких витончених робіт. На східному пограниччі вірили, що мотанки та жаданиці мають, насамперед, захисну силу. Символічні безликі ляльки виготовляють з клаптиків тканини. Обмотані нитками, вони виконують роль оберега. Білі мотанки, встановлені в глядацькій залі, символізують жертв війни в Україні, а менші, схожі на уламки розірваного тіла чи краплі крові, — це червоні ляльки, розвішані догори ногами навколо дротяної клітки, яка символізує тюремну камеру, не одну переповнену в Мінську чи москві. Розташування ляльок на сцені свідомо підкреслює національний колорит наших сусідів і нагадує їх традиційний візерунок вишивки.

Настав час, коли цінується звичайний рух, тож у цих «Дзядах» “Велика імпровізація” залишена задля народного месіанства. Зрештою, два роки тому на вулицях Мінська ми бачили прояви масових мирних демонстрацій, а сьогодні ми бачимо, що майже весь світ підтримує українців. Коли Дух (Валанцина Харцуєва) вимовляє слова: «Людино! Якби ти знала, яка твоя влада! / (…) Люди! Кожен з вас міг би, самотній, ув’язнений / Думкою і вірою валити й піднімати трони», – є надія, що ми дійшли до моменту спільної дії.

Наприкінці спектаклю вірш «До друзів москалів» звучить як послання і застереження кремлю: “Прокляття народам, які своїх убивають пророків”. І водночас впевненість у тому, що тварину, яка потрапила в пастку, важко звільнити з пастки ментальної в’язниці. Чи це далекоглядність Міцкевича, чи просто Захід мусів прозріти, бо упродовж століть на Сході — без змін? Ніби російський народ з часів наших пророків і дідів не зумів зазнати ментальних змін.

Сцени беззахисних і принижених жінок, жорстокі тортури, цинізм московських касиків чи лакейних прислужників (Сенатор — Олег Гарбуз, а доктор — Андрій Корзан) перегукуються в один голос з тим, що ми бачимо в новинах. Переслідування мирного населення, удар по національних цінностях, обстріли лікарень, дитячих садків та культових місць поставили все сучасне українське суспільство в трагічну ситуацію, яку у цьому спектаклі репрезентують, зокрема, отець Пьотр (Ерик Арлоу-Шимкус). У трагічному й безнадійному, чи беззастережному програшу? Перемога залежить від непохитності українців, але також від солідарності громадян світу, а отже, і від кожного з нас. Якщо пандемія забрала нашу віру в силу наших громад, то такого масштабного відчуття єдності в командній роботі ми ще не мали можливості відчути.

Послання піде далі світом завдяки каналу YouTube, де білоруські митці представляють свій репертуар. А ми можемо й надалі висловлювати свою солідарність різними способами. Інформуючи про можливості допомоги (зокрема веб-сайт українською мовою www.ua.lublin.eu), надаючи фінансову допомогу (перевірений збір коштів: www.kulturaenter.pl/article/pomoc/) або зголошуючи готовність прийняти біженців до своїх домівок, бо вже від минулого тижня різко не вистачає спальних місць: https://tiny.pl/9l279.

Голос Міцкевича підбадьорює: “Тільки жваво, тільки вперед!”.

Oлександра Зіньчук, 12 березня 2022
Опубліковано: „Kurier Lubelski”, 12.03. Lublin 2022
З польської переклала Віра Романишин

Kultura Enter
2022/01 nr 102 „Solidarni z Ukrainą”

Fotografie ze spektaklu: Maciej Rukosz, Centrum Kultury w Lublinie, 2022.