Василь Слапчук

Кажуть, що на війні навіть атеїсти стають релігійними, навертаються до Бога чи, принаймні, в якийсь момент несподівано роблять для себе відкриття, що Вища Сила таки існує. Війна ставить людину перед лицем смерті. Ставить і тривалий час утримує.

Людина і в мирний час стикається зі смертю (чи небезпекою, яка чаїть смерть). Зазвичай, цей контакт короткотривалий, миттєвий. Наче на зустрічному русі. Раз (на короткий мент людина опиняється на межі поміж буттям і потойбіччям) – і розминулися. Це розминання людина трактує як зіткнення, а себе вважаю потерпілою. Життєвий досвід поповнюється певними переживаннями: короткого страху і трохи довшого шоку. Трансцендентне людина відчуває як страх. Переживання страху лякає її. Страх прогресує. Страх перед страхом викликає дуже сильний страх. Єдине, чого прагне людини у такий момент: усунути страх, негайно і назавжди. А потім навіки забути. Тому у мирний час рідко коли зіткнення з трансцендентним призводять до якихось осяянь з їх подальшим осмисленням. Людина не хоче затримуватися думками на такого роду переживаннях. Мислення саме по собі енергозатратне, втомливе і безперспективне для основної маси людей. Тим паче не вітається пересічними людьми осмислення якихось дискомфортних станів та переживань. Хтось свідомо уникає цього, когось послужлива психіка рятує від можливих стресів, упаковуючи небезпечний досвід у герметичну обгортку й усуваючи геть з-перед очей та памʼяті. Вважається, що довго думати про смерть може лише самогубець. Насправді, вирішальною є культура, в якій виховується людина, стан, каста. А також хронологія. У різні часи – різні звичаї.

Наприклад, у середньовічній Японії в середовищі самураїв думання про смерть було закладене в основу військового вишколу. У трактаті «Будосісинсю» (одна з книг кодексу самурая) мовиться: «Самурай повинен насамперед постійно памʼятати – памʼятати вдень і вночі, з того ранку, коли він бере в руки палички, щоб скуштувати новорічну трапезу, до останньої ночі старого року, коли він платить свої борги – що він має померти. Ось його головна справа. Якщо він завжди памʼятає про це, він зможе прожити життя відповідно до вірності та синівської шанобливості, уникнути миріади лих і нещасть, уберегти себе від хвороб і бід, і насолодитися довгим життям».

Вирвана із контексту буття самурая ХVІІ-ХVІІІ ст. ця настанова звучить не лише парадоксально, а й ексцентрично і провокативно. Особливо ж для сучасної людини і не японця. Принаймні, на перший погляд. А надто ж для людини, яка не знайома військовою справою. І про війну знає лише з кіно та книг. Що цілком нормально. Нормально для сучасної цивілізованої людини. У нинішній час до війська записуються лише малозабезпечені або середнього статку люди, щоб використати армію як соціальний ліфт. Військова романтика зосталася в минулому, молодь уже не ведеться на блиск орденів і не прагне приміряти на себе роль і долю героїв.

Самураї були елітними і привілейованими воїнами. Їхнє буття підпорядковувалося кодексу. Кодекс регламентував дії у бою, в побуті, загалом – у житті. Ймовірно, щоб самурай тримав себе у належній фізичній та моральній формі, йому рекомендувалося думати про смерть. А ще самурай носив у своєму поясі монети або якісь коштовності, які називалися «грошима честі» – це мала бути достатня сума, аби покрити витрати на його похорони. Як не дивно, самураї черпали силу з того, що зазвичай вганяє людей у депресію. Навіть поза війною, поза боєм самурай повинен був безперервно перебувати у стані війни, у стані бою. Це мусило стати його природним станом, інакше б він цілковито виснажився. Спосіб життя диктував ці правила, а правила через вишкіл формували воїна, який, очевидно, міг скільки завгодно довго перебувати на межі трансцендентного й іманентного. Або й перетинати цю межу, перевалюючись у трансцендентне. Без сумніву, «шлях воїна» потребував неординарних зусиль і концентрації. У певному сенсі самурай жив у ідеальному світі. Ідеальному, як пряма лінія чи геометрична фігура. У цьому світі не було місця для сумнівів. Тому навряд чи після військових дій самурай ішов до психолога і просив лікарняний, жаліючись на ПТСР.

У «Хагакуре», іншому трактаті, присвяченому «шляху воїна», є оповідка. До майстра меча прийшов хлопець і попросив дозволу стати його учнем. Проте майстер зауважив, що хлопець виглядає як людина, яка досягла досконалості у бойових мистецтвах. Юнак запевнив, що ніколи не займався бойовими мистецтвами. Майстер не повірив. Його чуття не могло його обманювати. Молодик поклявся, що каже правду. Тому майстер запитав чи є у нього якісь глибокі переконання. Виявилося, що ще в ранньому дитинстві хлопець несподівано для себе усвідомив, що воїн – це людина, яка не привʼязана до свого життя. Він плекав це усвідомлення впродовж багатьох років, врешті воно стало його глибинним переконанням. Ніяких інших переконань у нього не було. Майстер меча вдоволено кивнув і сказав, що основним принципом бойових мистецтв і є це усвідомлення, тому хлопцеві нема потреби брати до рук бамбуковий меч (палиця для тренувань). І тут таки посвятив юнака у майстри, видавши йому сувій, що засвідчував це.

Ця оповідка дає зрозуміти, що військова майстерність (вміння вправлятися зі зброєю) надзвичайно важлива для воїна, однак більш важливішим є стан його духу. Займаючись фехтувальними вправами, воїн не лише вчиться спочатку основам, а потім тонкощам прийомів атаки і захисту, фізичні навантаження скеровані ще й на те, пробудити дух воїна, навчити його підпорядковувати цей дух своїй волі. І називають це майстерністю.

«Хагакуре» настановляє: «Споглядати неминучість смерті необхідно щоденно. Кожного дня, коли тіло і розум перебувають у спокої, потрібно уявляти собі, як тебе пронизують стрілами, вбивають пострілом із рушниці, прохромлюють списом чи розрубують мечем. (…) Кожного дня без винятку треба вважати себе уже мертвим».

Можливо, всі ці «стрьомні» настанови були актуальними тільки для ХVІІ-ХVІІІ ст. і стосувалися суто самураїв, котрі довело вже вивелися, як і українські козаки. Мовляв, усе це архаїка, екзотика і відголос темного середньовіччя.

1946 р. американка Рут Бенедикт, антрополог та етнолог, видала книгу «Хризантема і Ямеч». Цю роботу вона написала на замовлення Служби воєнної інформації. Надзвичайно цікаве дослідження японської культури, «образу японського світу». У розділі «Самодисципліна» знаходимо те, що стосується нашої теми: «Японці кажуть “живе начебто вже помер”, коли мають на увазі, що людина живе на рівні “майстерності”». Не будемо заглиблюватися у тонкощі цих духовних практик, які у японців проявляються навіть на рівні «побутової філософії» (Рут Бенедикт наводить приклади), лише відзначимо, що японці переживали трансцендентне усвідомлено. І цей досвід був для них не травмою, а вишколом. У їхньому розумінні людині, яка померла, вже нема чого втрачати, тоді вона по-справжньому вільна. Подібна практика характерна не лише для японців. Наприклад, у північноамериканському індіанському племені оджібве було свого роду товариство, що називалося Віндігокан. Його членами ставали найхоробрішімчоловіки, які довели свою мужність в боях. Тих, кого приймали до цього товариства, переставаливважати живими, вони харчувалися і спали окремо від усіх і не зобовʼязані були дотримуватися законів племені. У мертвих свої правила і закони.

У вихідців із європейської цивілізації ставлення до смерті дещо інакше. Назагал інакше. Гадаю, якщо копнути глибше, то у якихось рицарських чи чернечих орденах можна було б знайти певні перегуки із традиціями самураїв. Зрештою, якщо кинути поглядом у давніші часи, то сам Сократ сприйняв смерть, як звільнення, як одужання від хвороби. Проте людські маси далекі від філософії та прагнення самовдосконалення.

Наведу приклад протилежний до традиції японців (і характерний для Західного світу). У Вільяма Фолкнера є оповідання, що називається «Всі вони мертві, ці старі пілоти» (1931). Розповідається про пілотів Першої світової війни, не про загиблих, а про живих. І попри те мертвих. Автор сформулював ідею твору максимально прямо і навіть виніс у його назву. Дозволю собі цитату, яка дозволить збагнути хід думки Фолкнера: «Але всі вони мертві. Вони набрали жирку, служачи в конторах – без особливого, втім, успіху; вони обзавелися сімʼями і живуть у заміських котеджах, куплених у кредит і майже оплачених; вечорами, коли пʼятигодинний уже пройшов, вони порпаються у своїх садках – і теж, мабуть, без особливого успіху, – худорляві чоловіки, колись суворо важливі, а тепер суворо, втемну, пʼють, бо вони пізнали: смерть зовсім не обовʼязково той віковий спокій, про який їм колись розповідали». За оповіданням ці пілоти померли того ж дня, коли був підписаний мир – у день закінчення війни (11 листопада 1918 р.). Це суттєве зауваження. Очевидно, Фолкнер вважав пілотів – людьми війни. Війна скінчилася – пілоти померли. Їх не стало. Не у фізичному, мав духовному сенсі. Це нагадує слова Ісуса Христа: «Залиш мертвим ховати своїх мерців, а ти йди і звіщай Царство Боже» (Луки 9:60). Либонь, американський письменник вважав, що солдати, які пройшли війну уже не придатні, аби проповідувати Царство Боже. Навіть через багато років Фолкнер тримався того ж переконання. 1957 р. виступаючи у Віргінському університеті, на прохання пояснити значення назви оповідання, він відповів, що люди, які пройшли війну, у якомусь сенсі справді мертві, фізично вони зношені, не придатні для повоєнного світу. Не те щоб вони відкинули цей новий світ, вони просто не підходять для нього, оскільки зжили себе.

Вернуся до того, з чого розпочав. На війні людина стикається з чимось, що заставляє її повірити в існування Бога. Тут вона зустрічається зі смертю. Можливо, навіть у множині. Вона бачить чужі смерті. Це одні переживання. Вона дивиться в лице власній смерті. Це інше переживання. Їх (смертей/облич) теж багато. Кожного разу інші переживання. Виразити все це вона може лише одним словом «страх». Це метафізичний страх. Такий страх відчуває людина, опиняючись перед небуттям. Цей страх подібний до того біблійного страху, яким людина реагувала на близьку присутність Бога (або його ангелів). Слово одне, а відчуття і переживання страху найрізноманітніші. Замкнута у просторі війни, людина (воїн/солдат) не здатна уникнути цих переживань, не спроможна від них заховатися, вона змушена з ними уживатися. Однак попри повторюваність переживань, вони не стають усвідомленими. Тим паче не стають упорядкованими. Людина не знаходить логіки, у яку вкладалися б бачені нею смерті. Не знаходить ні почснень, ні виправдань. Переживши незліченну кількість разів свою власну смерть, вона або мертвіє у приреченні (у певному сенсі призвичаюється), або страх перед смертю настільки її лякає, що вона готова померти.

Людина рідко коли буває готова до переживання трансцендентного досвіду. Бо це, зазвичай, звичайна людина, яка не мріяла про роль солдата. Зрештою, солдат з його військовим статутом, це не воїн із кодексом честі. Вона тут опинилася випадково, у силу обставин. Навіть, якщо на війну вона потрапила добровільно, невдовзі зʼясовується, що реальність кардинально відмінна від її колишніх уявлень. Врешті-решт мало хто сприймає війну як місце для самовдосконалення, місце вишколу і гарту. Для більшості війна – місце виживання.

Потрапивши на війну, людини без усяких проповідей і агітації навертаються до Бога, молиться, аби тільки вижити. Однак у підсумку перетворюється на безбожника з думкою: «Якби Бог був, то він би всього цього не допустив». І якщо їй вдається вижити, вона потім заздрить убитим.