Спочатку потрібно розповісти про злочини, щоб потім хтось міг за них відповісти. Я не знаю, чи на початку липня в Гаазі відбулися урочисті обіди та вітальні промови з нагоди 20-річчя діяльності Міжнародного суду. Для більшості громадян світу, особливо України, нема чого святкувати. Насправді жоден міжнародний трибунал, який функціонує сьогодні, не має повноважень судити військових злочинців у справі Росії. Необхідно створити окрему структуру, як це було після війни в Югославії. Цього прагне мало хто з плеймейкерів політичних гравців – по-перше, тому що з юридичної точки зору, щоб судити, війна повинна закінчитися. І це буде ще не скоро. По-друге, і, мабуть, насамперед — не тільки Росія не підписала так званий Римський статут, але й більшість країн (США, Китай, Ізраїль) не ратифікували документ від 17 липня 1998 року. На практиці це означає, що Міжнародний суд ООН не може притягнути громадян цих же країн до суду.

Остання афера зі звітом Amnesty International лише підтверджує певну дезавуйовану інституційну модель, яка керується неписаним принципом «ми розслідуємо те, що оплачується». Отож те, що розслідувати російські злочини 2014 року «неоплачується» я болісно виявила, шукаючи українських військових у російських інфільтраційних таборах, на які лише потихеньку відкриває очі світова громадськість. До сих пір в цій організації ніхто офіційно не спромігся навіть укласти список зниклих безвісти, закатованих в’язнів, які утримувалися в таборах після війни в Чечні.

Ще до Бучі в українських медіа з’явилялися, хоча й притишені, а потім швидко зниклі в глибинах мережі, а все ж пробивались перші відомості про випадки зґвалтувань російськими злочинцями. Невдовзі після масових вбивств у Бучі та Ірпіні колишній речник з прав людини в Україні Людмила Денісова оприлюднювала щоразу чисельніші, задокументовані акти насильства проти цивільних осіб – беззахисних жінок та дітей, а також зґвалтування чоловіків. Представник російського МЗС на офіційних урядових порталах розкритикувала цю інформацію та закликала Україну відмовитися від звинувачень. Марія Захарова вимагала вибачень за поширення нібито “брехні” на адресу мужніх і бездоганних російських солдатів. А потім 31 травня Верховна Рада України висловила недовіру своїй речниці. Президент України Володимир Зеленський не вибачився за те, що звільнив Денісову, що, до речі, неприпустимо під час війни. То він так вибачився за фейкові зґвалтування російських солдат чи розпочав політичну кампанію на вибори наступного року?

Минулого року фільм «Quo vadis, Аїдо?» боснійського режисера не отримав «Оскар», бо, мабуть, були більш смаковитіші образи. Хоча з політичного погляду це досить зручна ситуація, тому що за більшого розголосу надто багато громадян світу були б збентежені дедалі більш очевидним провалом Організації Об’єднаних Націй і навіть провиною у різанині, скажімо в Сребрениці. Перш ніж знову запитаю про провал решти світу, досить того, що я вже упродовж кількох місяців зосереджена на запитаннях українським жінкам і все частіше не розумію: Quo vadis, Зеленський?

Люблін, 13.08.2022
Александра Зіньчук

Культура Enter 2022/02
№103-104 „Російські злочини”