«Я малюю людей у стані боротьби і пошуку індивідуальної свободи»

Розмова з Іриною Миколів

14 липня у Гелереї Академічного Центру Культури «Хатка Жака» у Любліні відбулось відкриття виставки «МАК 450» випускниці Мистецького факультету Університету Марії Кюрі-Склодовської Ірини Миколів. Художниця презентувала проект метафоричних асоціативних карт, над якими працювала разом з укранською поеткою і ветеранкою-парамедикинею Оленою Герасим’юк та психологинею Людмилою Новіцькою. Проект став основою магістерської роботи Ірини і окрім мистецької складової має також терапевтичну мету.

Виставка «МАК 450» присвячена переживанням та зображенню досвіду учасників російсько-української війни. Цифри — це шифр, яким користуються українські військові і «чотири, п’ять, нуль» означають, «що все спокійно». Згодом цим шифром почали користуватись волонтери і «450» стало певним символом спокою, хоча б тимчасового, а також метафори віри, що все буде добре.

Колоди МАК використовують психологи у роботі з людьми, які пережили травматичний досвід війни. Вперше такі карти виникли в Ізраїлі у 80-х роках. На відкритті виставки психологиня Людмила Новіцька пояснила принцип використання карт: «Терапевтичний метод роботи полягає в тому, що метафоричні карти активізують нашу праву півкулю головного мозку, що відповідає за уяву, візуалізацію та креативність. У той час, як ліва півкуля, яка контролює логіку, волю та раціональність, стає менш активною. Такі особливості роботи мозку дають нам чудову можливість доторкнутись до нашого підсвідомого. Сформулювавши питання, ви почнете пошук власної унікальної відповіді. Важливо, що карти «МАК 450» не мають фіксованих трактувань, тому ви будете зчитувати сюжети щодо власного знання і досвіду». Спогади і уявлення також виникають в тому самому місці мозку, тому за допомогою карт, людина зможе почати проговорювати свою травму.

* Виставку можна подивитись до 28 серпня.

Ольга Мацюпа: Розкажіть, будь ласка, як виникла сама ідея створення карт, бо як розумію, ви вже довгий час працювали над цією концепцією?

Ірина Миколів: Я працюю над нею рік. Ми з подругою — воєнною медичкою і поетесою Оленою Герасим’юк і обговорювали реабілітацію після ПТСР. Олена відзначила, що у психологів немає метафоричних карт, які би стосувалися саме російсько-української війни і які би відображали наші унікальні досвіди. Взагалі вперше метод метофоричних карт застосували у Ізраїлі десь у 80 — х роках. Класичними ще відтоді вважаються колоди «OH» і „COPE”. Психологи далі ними користуються, але справа у тому, що світ з моменту створення методу дуже змінився і воєнний досвід українців — не ідентичний ізраїльському. Інший клімат, культурний простір. Наприклад, багато подій, які описували наші респонденти в інтерв’ю, пов’язані з технологіями: з телефонами, зв’язком та соцмережами. Тоді мобілок не було, не було соцмереж, і відповідно не було таких страхів, як зараз, пов’язаних з фотографіями та інформацією в Інтернеті. А наші карти вже адаптовані під нові реалії. Також для проєкту ми аналізували травми минулого, які і сьогодні мають вплив на свідомість українців. Наприклад після Голодомору у деяких людей досі є підсвідомий страх усе втратити. Цей біль живий, тому що довгий час про нього заборонено було навіть говорити. Його наслідки нікуди не зникли, а нинішня війна лише нашаровує нові проблеми. Спершу ми з Оленою хотіли створити виключно воєнні карти, але дослідивши питання травми глибше та отримавши свідчення від цивільних за 2014 і донині, ми розширили аудиторію проєкту до усіх, кого торкнулася війна. Серед свідчень є спогади цивільного населленя, волонтерів: форонтових і нефронтових, добровольців, учасників Майдану та членів їх родин. Нам дуже багато людей дало інтерв’ю.

О.М.: Після перегляду виставки я аналізувала образи і перше, що привернуло увагу — це картини з їжею. Їх дуже багато. Також є сюжети дороги і вокзалів, зображення особистих речей, людського тіла. Як ви вибирали історії і в який спосіб створювали сюжети малюнків?

І.М.: У нас була команда. Психологиня Людмила Новіцька обирала вибирала карти, які увійдуть в колоду і парамедик Олена Герасим’юк, яка представляла саме ветеранів і точку зору людини, яка має бойовий досвід. Щоб намалювати карти якісно ми збирали інтерв’ю. Нам подобається система «Рівний Рівному» у роботі із захисниками, тому свідченнями займалась саме Олена. Я не можу розпитувати бійців, тому що я не маю подібного досвіду і емоційного спектру пов’язаного із війною. Мої питання не будуть конструктивним, а її питання будуть. Олена зможе зачіпитися за слова і фрази, яким я не надам значення. Що цікаво, я не знаю, хто давав нам інтерв’ю, тому що свідчення повністю зашифровані. Мені відправляли лише відповіді на мої запитання без імен і статусів, щоб я була об’єктивною і не виділяла когось конкретно. Впевнена серед респонденитів були як медійні особи так і волонтери, які непублічно щодня роблять свою роботу і є героями без оплесків та загального визнання. Досвід кожного важливий, тому усі інтерв’ю зашифровані. Як ми вибирали сюжети? За це відповідала психологиня Людмила Новіцька. Вона обирала так, щоби карти не повторювались і щоб вони максимально охоплювали класичні життєві досвіди. Ми спеціально відкидали дуже індивідуальні історії, притаманні якійсь конкретній особі в нестандартній життєвій ситуації. Ми обирали таке, що є зрозумілим і поширеним у соціумі. Щодо сюжетів з їжею, то хочу на цьому трішки зупинитися. Їжа — це ресурс. Для багатьох людей — ще й великий емоційний ресурс. Фактично у кожному інтерв’ю було про їжу. Військові розповідали як тішились коли вдавалось смачно поїсти на передовій, та про привезену волонтерами гуманітарку, як вони отримували передачі від своїх родичів. Чула якось історію про походи до ресторану заради меню, тому що на війні не було можливості обирати.

О.М.: Це таке джерело радості.

І.М.: Так, для України — це велике джерело радості. Я навіть думаю про окрему колоду про їжу.

О.М.: Ви також згадували, що в нашому суспільсьві це пов’язано з травмою голоду.

І.М.: Так, і ця травма проявляється досі. У кожного по-різному. У старших людей в тому, що вони бережуть їжу, накопичують її, роблять немовірну кількість закруток, тримають на стриху цукор, продукти першої необхідності і не можуть відмовитися від надмірного запасання. У молодшого покоління — це моя версія — у тому, що вони відчувають сором, викидаючи їжу, залишаючи на тарілці. Можливо тут відбивається дитинство із старшими, які пережили голод. Бо люди, які мають посттравматичний синдром після пережитого, можуть ставитись до їжі дуже суворо. Я чула історії про те, як бабусі змушували онуків доїдати все до чистої тарілочки. Могли сваритись, якщо діти викидають залишки і страшенно перейматись, щоб онуки не схудли. Саме тому їх нащадки вже у дорослому віці люди можуть прохолодно ставитись до їжі як такої.

О.М.: А є якісь карти, якась карта особлива для вас? Ви їх якось диференціюєте? Про яку з них хотіли би розповісти передусім?

І.М.: От я люблю карту «Людина зі зброєю». Це зображення рук бійця (або бійчині), які тримають автомат. Форма просто “олива”, на якій немає жодного камуфляжу, тобто не можна так одразу визначити, військовий це, доброволець, чи з якого табору та особа взагалі. Але цікаво те, що люди, дивлячись на карту, висловлюють протилежні емоції. Цивільне населення України до 24 лютого бачило у ній небезпеку. Для людей, які не були у гарячих точках Донецька і Луганська — ця карта передусім про військового, якого не має бути у їх соціумі. Логіка свідчення була наступна: “Я хочу ходити собі по місту, бачити гарні дерева, дітей, будинки. До чого тут військові взагалі? Вони символізують війну, а я не хочу війни у своєму пейзажі”. Люди ж з досвідом війни навпаки — одразу ідентифікують українського захисника і бачать у ньому образ безпеки. Кажуть: “Людина зі зброєю мене захищає”. А бійці глянувши на карту часто кажуть: «О, це я і у мене є зброя, щоб себе захистити». Після 24 лютого асоціація у більшості опитаних нами цивільних змінилася. Тепер люди шукають знаки розпізнавання і коли знаходять малесенький український прапор на формі, то кажуть — це наші захисники. Я рада, що ставлення змінилось у кращий бік. Однак в Польщі, коли я представила на виставці цей малюнок, я знову почула негативні асоціації і тезу “військовий — це небезпека, війна”. Люди, які не мають воєнного досвіду… Ні не так — не мають досвіду захисту від ЗСУ, надалі бачать у “Людині зі зброєю” символ війни, а не символ безпеки.

О.М.: Це ж мабуть пов’язано з тим, що це страх невідомого, а в Україні, воно вже стало освоїне.

І.М.: Так. І ще одна карта, з якої ми почали і робили її у першій десятці, це карта під назвою «Людина ходить по траві босоніж». Ми взяли її з багатьох схожих історій військових про те, що їм буває страшно ходити у високій траві. Вони підсвідомо обирають доріжки, стежечки, але уникають високої трави, тому що бойовий досвід підказує — там можуть бути міни, які легко не помітити і підірватися. Цікаво, що ця карта у цивільних здебільшого викликає асоціації з селом, дитинством, свободою ходити босоніж і нічого не боятися. Не пам’ятаю звідки, але чула історію однієї ветеранки, як вона накричала на свою дитину, бо та вибігла на газон, щоб забрати свою іграшку. Мама моментально пригадала заміновані іграшки, які лишають сеператисти і злякалась. Карта з прогулянкою босоніж розкриває цей страх і класна саме своїми протилежними значеннями. Я таке люблю.

О.М.: А карта — де є дитина у футрярі від скрипки, якщо не помиляюсь.

І.М.: Це футляр від зброї. Вони схожі.

О.М.: Від зброї, не перевіряла, для мене перша асоціація — музичний інструмент.

І.М.: У нас теж не було подібного фото-референсу, але я вивела цей сюжет з розповідей вететранок. Для мене карта із “Дитиною та автоматом” — це складний вибір, який їм довелось зробити після 24 лютого. У багатьох зараз діти по 3-4 роки¹. Довелось вирішувати: бути із дитиною, або ж залишити її на родичів і повернутися на війну, щоб захищати свою родину і друзів зі зброєю в руках. Обидва варіанти — про захист, просто різними способами. Так я і вигадала сюжет “Дитина та автомат”. Але в ході тестування з’ясувалось, що карта викликає широкий ряд асоціацій, зокрема і — про безпеку. Я сама чула трактування, що карта позитивна, бо “я маю зброю, щоб захищати своїх дітей”. Або, що «ми виростимо ціле покоління, яке знатиме, як за себе боротися». Але частіше сприйняття — негативне. Декого обурює сама композиція: як це дитина так близько до війни? Але карти не мають подобатись. Їх завдання — викликати почуття.

О.М.: Чи відрізняються історії ветеранів чоловіків і жінок?

І.М.: У розповідях про службу – ні. Вони потрапляють в однакові суворі умови, мають спільного ворога, і на фронті вони передусім — солдати, а вже потім чоловіки та жінки. Історії відрізняються більше після повернення. Моє особисте спостереження: жінок часто запитують, чому вони між родиною і службою обрали друге. Я ніколи не чула щоб в інтерв’ю військовослужбовців запитували: “Чи складно вам було залишити дітей?”. Також у свідченнях захисниць я бачила радість визнання. Ще зовсім нещодавно вони не могли займати бойові посади. Кілька років тому розпочалась адвокаційна кампанія, внаслідок якої жінки отримали право воювати на рівні з чоловіками. Про це зняли фільм «Невидимий батальйон»². І власне цей фільм став таким вінцем досягнення саме жінок-ветеранок, бо вони добилися свого місця в армії. Бо раніше їх реєстрували як швачок…

О.М.: Знаю, як банщиць, поварок…

І.М.: Так. Тепер їх реєструють на повноцінні бойові посади. Зміни хоч відбуваються повільно, але вони є. Впевнена, що з часом питання випуску форми із жіночою розмірною сіткою, надання медичних послуг, зміни порядку призову теж вирішаться. Тому історії жінок-захисниць трішки відрізняються від чоловічих, але не у сенсі війни, а більше у питанні визнання їх внеску у боротьбу та створенні рівних умов для несення служби.

О.М.: Чи були історії, які були для вас викликом, які було складно намалювати, від яких ви можливо відмовились, або які стали табуйованими?

І.М.: Історій стільки, що ми досі всього не опрацювали. Досвід війни надзвичайно широкий. Я якраз тому взялась за карти, як за мистецький проект, бо у дослідженні постійно з’являються нові деталі. Це означає, що тема перспективна і цікава. Неможливо опрацювати усі сюжети, бо сама війна трансформується. Вона не така ж, як на Сході у 2014, тепер значно гірше. Додалась авіація. Але тим не менш, ми практично не змінювали карт з 2014 року, лише додавали нові. Щодо табу, то вони у нас також були. Наша психологиня одразу зазначила, що метафоричні карти — це не документальні фотографії. Там не можуть бути зображені обстріли і поранення так, як у репортажах. Коли людина побачить жорстокий сюжет з кров’ю, насиллям і руйнуванням, вона не матиме двох хвилин, щоб осмислити свої почуття. Вона може одразу повернутися у травматичні спогади, у свій флеш бек. Тоді сесія зупиниться на період від 10 хвилин до наступного тижня, щоб людина могла адаптуватися і повернутися до нормального стану. Тому я створювала композиції дуже обережно, так, щоб говорити про складні порблеми, але при цьому не лякати людину з першого погляду. І ми намагалися малювати так, щоб можна було працювати з дітьми. Тому в МАК немає сцен насилля, крові і того, що не проходить вікових обмежень.

О.М.: Чи були власне розповіді про згвалтування, жорстоке поводження, приниження? І якщо так, то як ви це малювали, аби не ретравматизувати, які метафори шукали?

Сюжети про насильство — найбільш болюча і табуйована тема. Ми завжди опитували лише тих, хто сам зголосився на інтерв’ю і має психотерапевта або навички давати собі раду зі стресом. Далеко не усі постраждалі готові ділитися своїм досвідом. Більшість зосереджується на реабілітації. В історіях про насильство є важливий момент – поки злочинець на волі постраждала_лий не може почуватися в безпеці. Для виходу з травми необхідно, щоб винні були покарані. Не так давно в Києві впіймали головного ката „Ізоляції” Палича. Він просто ходив між люди, вирішував свої справи. Що вже казати про армію рф, яка досі тут і далі чинить геноцид? Отже, щоб зайвий раз не травмувати постраждалих, усі свідчення про насильство ми збирали лише з публічних джерел. Карт із прямим зображенням насильства у нас немає. Малюючи, я закладала лише натяки на втручання в особистий простір. Більше не потрібно, бо постраждалим навіть звичайні сюжети можуть нагадувати про найстрашніші миті їх життя.

О.М.: А з точки зору суто мистецької техніки, яка це методологія?

І.М.: Карти виконані у техніці цифрового малярства. Я працюю з графічним планшетом за наступною схемою: отримую свідчення, інколи фотографії з місця подій. Ветерани самі ними діляться і дозволяють їх використовувати. Усіх авторів фото ми зазначаємо в інструкції. Я намагаюсь зробити схожий сюжет, при цьому не копіюючи свтілин та рис обличчя. Проте найчастіше працюю лише із текстовими свідченнями і створюю власну композицію, із кількох безкоштовних фото-референсів. Найголовніше у цій роботі — створити універсальний малюнок. Забрати усі елементи, які стосуються конкретної людини і залишити багатозначні деталі, щоб навіть у близьких друзів карта викликала протилежні емоції. У мене — одне, в Олени Герасим’юк — інше, а в пані Людмили — третє. Якщо карта проходить по цьому критерію, вона зроблена добре. Я обрала цифрову техніку виконання через необхідність постійно правити малюнки. Мало намалювати колоду — її ще треба протестувати. І зазвичай саме після тестування психологи пропонують ряд правок, які стосуються композицій, палітри і варіантів, чого бракує в колоді. Так ми допрацьовуємо карти і прибираємо все зайве. А ще мені зручно їздити додому з Польщі і назад, та мати все для роботи під рукою.

О.М.: Чи можуть карти бути плакатами?

І.М.: Так, звичайно. Можуть бути плакатами, наклейками. Нас багато питають, чи ми будемо виаускати якусь мерчеву продукцію з ними. І на виставку теж друкували їх як плакати у форматі А3.

О.М.: Чи Олена Герасим’юк працювала лише з історіями, чи на сюжети також мав вплив її поетичний досвід?

І.М.: Так, Олена — поетка і її збірка «Тюремна пісня» — саме про воєнні досвіди, про жорстокість ворога, поневолення — ментальне і фізичне. Її дослідження та емоції, так само, як досвіди інших ветеранів і ветеранок, стали фундаментом проєкту. Багато сучасної ветеранської літератури було перечитано для створення МАК. Також ми вдячні психологам, які ділились з нами анонімними історіями зі своєї практики. Вони ставляться до своїх клієнтів з неймовірним тактом, вказуючи тільки поширені тригери і способи їх подолання без імен і фото. Я постійно згадую тих, хто підтримав нас, тому що без них нічого б не вдалося. Я сама не буду ніколи в стані опрацювати такої кількості вражень, маючи під рукою лише інтерв’ю з Інтернету.

О.М.: Ви не були на фронті?

І.М.: Ні, У мене немає бойового досвіду, я — суто художниця і займаюсь не стільки мілітарною тематикою, стільки зображенням боротьби. Я малюю людей у стані боротьби і пошуку індивідуальної свободи. І тому військові стали хорошим прообразом для зображення цієї теми.

О.М.: Як ви розумієте цю боротьбу? Яке значення їй надаєте? Боротьба з росією, за незалежність, боротьба постколоніальна?

І.М.: Боротьба в контексті України — дуже широке поняття. Якщо взяти до уваги, що нас нищили понад 300 років, то це боротьба — за право бути взагалі. За свою ідентичність, за право висловлюватись так, як подобається, за право бути собою, виражати емоції, мати чесні суди та майбутнє для дітей. У кожної людини, яка живе в Україні — своя боротьба. Друзі Катерини Гандзюк добиваються покарання для її вбивць. Спільнота ЛГБТ — безпеки для себе і прав подружжя. Роман Ратушний боровся за збереження Протасового Яру і переміг. У нас люди боряться за справедливість в усіх галузях, починаючи від сфери послуг та побуту до державних питань. Це мої спостереження з того часу, відколи перебуваю у патріотичному русі. Я помітила, що не так важливо бути частиною спільноти чи волонтерити більше за всіх. Найважливіше бути собою, дійти до такого високого рівня самосвідомості, щоб приносити користь своїми навичками і знаннями. Як казала одна моя подруга, що зараз служить в ЗСУ: “Волонтерство нічого тобі не дає, це ти приходиш у нього зі своїм ресурсом”. Мій ресурс полягає в тому, що я малюю картини. А для цього я маю дуже добре знати себе і свої інтереси.

О.М.: Таке самозанурення?

І.М.: Так, я маю бути занурена в тему і досконало володіти технікою. Перше, що я роблю для волонтерства — це вкладаю в себе і в свою освіту. Я думаю, що у цій війні кожному з нас важливо знайти те, що вдається найкраще і витягти з цього максимальну користь для країни. Боротьба робить мене кращою. Це вона, а не комфортне спокійне життя дала мені друзів, характер, натхнення для картин. Мій диплом — про війну, боротьбу з ПТСР. Прагнення до щастя відрізняє нас від наших ворогів, які мислять себе “маленькими людьми”. І якщо мені вдасться хоч трішки передати цю рису через живопис — я буду щаслива.

Ірина Миколів — українська художниця, народилась у містечку Бережани на Тернопільщині. Живопису навчалась із 9 років, а буквально в липні здобула ступінь магістерки мистецтв за спеціальністю «Декоративно-ужиткового мистецтва» (Malarstwo Użytkowe). Художниця працює у напрямах – цифрового
та акварельного живопису. У 2020 році створила серію праць у рамах простесту Весна на граніті, учасники якого виступали проти відведення військ і політики нав язування; на умовах ворога. Наступного року працювала над серією праць до книги Щоденника нелегального солдата Олени Білозерської та індивідуальною виставкою;Король птахів», тема якої зосереджена на важливості збереження культурної спадщини. Вже другий рік Ірина працює над проєктом МАК 450 та збором свідчень про російько -українську війну. Основна діяльність художниці зосереджена на формуванні індивідуального стилю і дослідженню архаїчної української культури. Зокрема вважаю тему боротьби за свободу важливим елементом, який є водночас частиною національної ідентичності і вкоріненою цінністю великої частини
українців.

Kultura Enter 2022/02
nr 103–104 „Rosyjskie zbrodnie”