[UA] Колонка
Василь Слапчук
В одному зі своїх інтервʼю польський письменник Станіслав Лем відзначав, як разюче міняється світ у бік гротеску і втрати гідності. Коли розпочалася війна за Фолклендські осторови, то «The Economist» одразу ж підрахував, чи вигідна ця війна. І Лем каже, що він тоді уявив ситуацію: якби 1936 року радянський уряд заявив, що збирається відібрати у поляків Полісся, а польський штаб вирішив би сісти і підрахувати, чи варто за ці болота воювати. Письменникові видається це абсурдним, бо у часи його молодості ніхто подібним чином не мислив. Ворог не отримає навіть пʼяді землі – такою була позиція.
Україна у цьому сенсі має різний досвід. Крим Росії здали без бою. Нині чинимо опір. Але це все поведінка суто ситуативна. Далекосяжна і довготривала стратегія відсутня. Влада застосовує тактику одного дня. Уся українська влада впродовж цих тридцяти з чимось років це – каліфи на годину.
В Україні дотепер не вироблена концепція розвитку (цебто подальшого буття нації і держави). Ще 1991 року мало б постати питання базових цінностей. Мусили зробити ревізію набутків і втрат. А наступним кроком визначити, яке місце в світі Україна прагне займати? Тоді б стало очевидним, що ми будемо будувати, а що вирощувати. Адже щось можна збудувати, як будівлю. Питання лише матеріалів і технологій. Суто рукотворна справа. А дещо можна лише виростити. Як деревце. Тут вирішальним є природний чин і цикл. Рослину чи дерево не збудуєш, їх потрібно виплекати з насінини чи садженця. Різна направленість дій і різні зусилля.
Усі роки так званої незалежності Україна (цебто ми) живе у якійсь шизофренічній реальності. Свідомість нашого народу розщеплена. Нація переживає стагнацію. Як би ми її не розглядали – хоч етнічну, хоч політичну. Я не знаю, чи то у нас держава така, як суспільство, чи то суспільство таке, бо така держава. Не знаю, як нам вирватися з цього порочного зачарованого кола. Шизофренічність нашого буття полягає в тому, що ми дезорієнтовані і дезорганізовані. В українців зусилля скеровані тільки на те, щоб вижити. І як за мирних часів не надто цікавилися, що це ми тут за вавилонську вежу будуємо, так і зараз, під час війни, ніхто не питає, за що воюємо.
А суспільство таки мало б вимагати від влади, аби вона чітко окреслила кінцеву мету війни. А також вказала шлях, яким до цієї мети наша країна буде рухатися. І – що теж важливо, – скільки це займе часу. Отже, три пункти: мета, шлях і час. Чи є у нашої влади бодай приблизне уявлення щодо цих факторів?
Коли влада озвучить суспільству кінцеву мету війни, вкаже до цієї мети шлях, а також повідомить хоча б приблизний час, необхідний для її досягнення, тоді вона мусить не гаючись відверто (без усяких військових і воєнних таємниць) і аргументовано розтлумачити, якими засобами та ресурсами збирається реалізовувати свої плани. Суспільству ця інформація мала б бути цікавою. Які зобовʼязання влада бере на себе, а які покладає на суспільство? Бо поки що виглядає так, коли уявити війну у вигляді воза, то безперечно і влада, і суспільство мають до цього воза безпосередню причетність, єдине що – суспільство у цього воза запряжене, а влада сидить на ньому і хвацько поганяє. Та й у суспільстві навантаження розподілене нерівномірно. Для одних – батіг, для інших – цукор з долоні (цебто пряник). І якщо влада не перегляне своєї недалекоглядної політики, то суспільство стане для неї не трьома китами, на які вона опирається, а трьома персонажами відомої байки – лебедем, раком і щукою. Отож, хотілося б почути про засоби та ресурси, якими виграватимемо війну. Звісно, кортіло б знати, чи є у вдлади план Б, але спочатку нехай розповість, у чому полягає план А. Бо наразі уся ця переможна стратегія виглядає вкрай нестабільною і непевною – безвольно бовтається та хилитається, наче квіточка в ополонці.
Для української влади ця війна, це лише боротьба за території. Рідко доводиться чути (а від владних мужів, то й ніколи), що це війна культур, війна ментальностей, війна української модерності з російською архаїчністю. Війна минулого (Росія) з майбутнім (Україна). Саме так це протистояння і постало. Допотопний тоталітарний Путін проти молодої демократії. Отже, ми воюємо за території, окуповані ворожими російськими військами, ніби питання лише в територіях. Хіба ці території не належали до складу України? Належали, але не були Україною. Оскільки були заселені людьми, які ніяк не асоціювали себе ні з чим українським. Вони рівнялися лише на Росію. І були вороже налаштовані до всього українського. Росія спочатку окупувала їх культурно та ідеологічно, запровадивши там «рускій мір». А тоді місцеве населення саме покликало Росію до себе. Чи одумалися ті люди? Чи переглянули свою позицію, зважаючи, до якої катастрофи та руйнації призвела їхня одержимість рускостью? Може, вже гукають: «Росія, іди геть!» – і кличуть на поміч Україну? Щось не чути. Бояться? А чого раніше Україну не боялися? І навіщо нам українські території, заселені проросійськими людьми? Ця війна мала б бути ще й війною ідеологій. До речі, в українців є власна ідеологія? А в української держави? А чого не застосовуємо? Чого з собою не носимо і не користуємося? Те що нас напали і ми захищаємося – це лише рефлекторна реакція. Безумовний рефлекс. Гаразд, захищаємо ми себе і свою територію. І все? І що, не боронимо жодних цінностей? Звісно, окрім матеріальних – фабрик та заводів, нажитих непосильним трудом нашими олігархами. А які цінності ми сповідуємо? Хто знає? Розкажіть владі. У неї запитайте? Бо території – це тільки площа земної поверхні, яка може бути пустелею, а може – оазисом. Залежно від культури та ідеології.
Коли ми дивимося на Росію, ми дивимося в дзеркало. Всі ці паскудства, які демонструють росіяни, на превеликий жаль і сором притаманні і нам. На щастя, у меншій мірі, що нас і рятує. Усі роки нашої уявної (формальної) незалежності Росія тримала Україну на короткому повідку. Тому ми не змогли піти власним шляхом, хоч і обрали його. Тому так мало позитивних змін. Ми залишалися у сфері впливу метрополії. Відтак дотепер не зреклися навʼязаних нам чужих цінностей, навпаки – велика частина українського суспільства вважає їх своїми. Навіть війна не переконала цих людей у злих намірах росіян. Їх ґвалтують, убивають, а вони моляться на своїх ґвалтівників і убивць. Це щось більше від стокгольмського синдрому. Цю патологію ще треба досліджувати, щоб знати, як їй давати раду. Подивилися на Росію? А тепер подивіться на себе. Ми все ще – Росія № 2. Навіть пролитою кровʼю наших героїв не зуміли бочиститися, змити з себе клеймо другосортності. Що, що ще повинне статися, аби, українці врешті стали українцями, а Україна Україною?!