Александра Зіньчук
З польської переклала Віра Романишин

Цьогорічні свята – особливо ті, які зараз відзначаються за східним обрядом – набули трагічного виміру. Тому що українцям довелося святкувати кожен день, який вони прожили в укриттях та окопах. Вони не можуть дочекатися порятунку, тому самі стали на шлях до перемоги. Однак, як ми знаємо, шлях на Голгофу нелегкий.

У всі часи і всі народи мають свої пророцтва. Для польського читача бачення з ІІІ частини “Дзядів” сьогодні сповнюється щоразу виразніше: Україна — це Христос народів. Ця мука у бойових діях зараз зосереджена на сході України. Там розпочалася і там, на Донбасі, світ очікує, що вона буде вирішена. «Але все-таки: нас усіх більше цікавить не початок, а кінець. А кінець є таким, що я живу»*, — починає свою розповідь Тамара Дуда. Її «Доця» — це новинка видавництва Колегіуму Східної Європи, перекладена українським видатним перекладачем Марціном Гачковським.

Історія розгортається на Донбасі ще до війни та під час війни. Мільйонам українців довелося звикнути до пророцтва автора, яка показує наслідки вибору – коли вибором не стає втеча, скажімо, до Антверпену. Тому що, якщо ви втечеш, то «тобі доведеться змінитися. Померти, щоб вижити. Твій будинок згорів. І твоя машина. Згоріла колекція порцелянових дзвонів та бібліотека. (…) Змирися зі зґвалтуванням самого себе, як і з будь-якою іншою тортурою, триматися на відстані. Загартовуй тіло і будь пильна. Будеш їсти землю, щоб вижити. І землею нагодуєш інших».

Цей роман нагадав мені перебування в Донецьку та на Донбасі, про які, намагаючись розповісти кілька років тому, чи то полякам, чи західним сусідам, людина наражалася на кислі обличчя або монотонну мантру про сепаратистів. Я поверталася звідти одним із останніх рейсів Донецького аеропорту, який так героїчно захищала українська армія, і задумуючись, чи не спробує Москва після Євромайдану розділити Україну, заволодіти її східними територіями, чи побачу я ще колись ці краєвиди, наче з музичних кліпів Віктора Цоя, чи відчую я смак солодкого сиропу зі святогірських шишок модрини і чи колись здійсняться передбачення блакитноокої черниці, несподівано кинуті мені в обличчя. І почалося.

Донецьк і Донбас я пам’ятаю насамперед як рідні міста Маринки, Лоні, Юрія, Міші, Галинки, Сергія, Максима, Вови. Можете пізнати той світ, з гумором та іронією описаний Тамарою Дудою. Письменниця побувала у цьому регіоні лише один раз перед війною, але знайшла там усе, стверджуючи, що «Донбас — це нульова точка, місце сили, де зазвучали найважливіші питання, (…) там заховано найважливіші відповіді. Там, де все почалося, все знайде свій кінець, коли історія завершить свій наступний виток». Роман розповідає про власну партизанську війну молодої жінки. А також про приниження, з яким прості люди вступили у цю війну. Про безпорадність вмираючих мужчин, непідготовлених до фронту. Про ганьбу, про політичних лідерів на кшталт царя Донбасу – Ахметова, про георгіївські стрічки, які носили на вулицях на знак проросійськості. Про прогнози перетворення рідного ландшафту на руїни, побачені в кадрах з Грозного, після чеченської війни. Про втечу з однією валізою, способи врятувати життя інших, волонтерство та порятунок полонених.

При всьому цьому читач дивується, як ця війна наблизила нас до явища воскресіння: потрібно позбутися власного «Я», ніби померти, поховати свій старий, знайомий світ, бо це може стати єдиною можливістю, щоб вижити. Своєрідне остаточне пробудження через смерть у літературу геніально вписав Хорхе Луїс Борхес.

Екстремальні ситуації, до яких належить війна, стають нагодою, коли можна пізнати своє нове обличчя, розпізнати свої інстинкти, про існування яких ми досі не уявляли. Ніхто з нас не може зробити достатньої оцінки з цього приводу. Хотілося б, щоб інстинкт життя переміг. Але існують також колективні інстинкти, про що суспільства не підозрюють. І своєрідне правило: наодинці ми можемо небагато. Крім того, пережити – це одне, але яким буде життя після пережитої травми? Важко відповісти – це наче користуватися мовою кохання, що й доводить авторка «Доці». Читаю зі зневірою, але надією: «Доню, йди до людей. Завжди, коли важко, йди до людей, люди допоможуть». У це свято Пасхи побажаймо Україні й собі завжди знаходити тих добрих людей.

Александра Зіньчук
З польської переклала Віра Романишин

*не оригінал
Оригінал польською мовою w „Kurier Lubelski”, 22.04.2022.