Strona główna/[UA] Анти-радянський соцреалізм?

[UA] Анти-радянський соцреалізм?

Анти-радянський соцреалізм? «Собор» Олеся Гончара та його канонізація[1] Андрій Портнов, Тетяна Портнова

У сучасному Дніпрі – місті, що до травня 2016 року звалося Дніпропетровськом, а до липня 1926-го – Катеринославом – є вулиця Олеся Гончара, є університет його імені, є його погруддя біля старого корпусу цього університету, є низка ґрафіті із цитатами з його романів, що прикрашають нагірну (університетську) частину міста.

Олесь Гончар – уособлення української радянської літератури

Майбутній класик української літератури народився 3 квітня 1918 року у робітничому селищі Ломівка на правому березі Дніпра, яке вже в 1930-і роки увійшло до міської межі Дніпропетровська. Гончар учився в Харкові, працював у газетах, почав друкуватися у 1938-му. Того самого року він вступив на філологічний факультет Харківського університету, а 1941-го пішов добровольцем на фронт. Влітку 1942 року під Харковом Гончар потрапив до німецького полону, звідки утік й закінчив війну у Празі – з трьома медалями «За відвагу» та кількома бойовими орденами.

Після Другої світової, 1946 року, Гончар закінчив філологічний факультет, але вже Дніпропетровського університету. У грудні того самого, 1946 року, він переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту української літератури Академії наук УРСР. В аспірантурі він перебував до 1948 року, коли його відрахували звідти «в зв’язку з великою перевантаженістю роботою в журналі «Дніпро» та в Спілці письменників України»[2]. До Академії наук Гончар повернувся вже у 1978-му – на 60-річчя його обрали академіком АН УРСР.

Наразі ж, 1946 року вийшла друком перша книжка його патріотичної трилогії про «Велику Вітчизняну війну» – «Прапороносців», за яку молодий письменник отримав дві Сталінські премії – 1948 та 1949 років.

У 1950-і Гончар видав романи про громадянську війну та встановлення в Україні радянської влади «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957). 1960 року вийшов роман «Людина і зброя», а 1963-го – «Тронка», яка поєднала «романтику будівництва комунізму» із критичними нотками відлиги. Вміння письменника дослухатися до віянь часу цього разу була відзначена Ленінською премією. 1959 року 41-річний Олесь Гончар очолив Спілку письменників України. Символами його напрочуд успішної кар’єри стали неодмінні статусні здобутки радянського письменника – Гончар був кандидатом в члени ЦК КПРС, депутатом Верховної Ради СРСР, академіком, головою Українського Республіканського Комітету захисту Миру. У виданій до 50-річчя Гончара пафосній брошюрі, він був названий «видатним і типовим представником українською соціалістичної нації»[3]. Сам Гончар у щоденнику, що його він вів упродовж майже всього життя, розмірковуючи про власне 50-річчя згадав, що Лев Толстой в такому віці написав «Анну Кареніну»[4].

Романом 50-річчя (й, як з’ясувалося згодом, посмертної канонізації) Гончара став «Собор». Хоч після «Собору» він написав не так багато нових романів, протягом 1970–80-х років книжки Гончара видавалися звично високими накладами. За даними Всесоюзної книжкової палати станом на 1 січня 1973 року твори Гончара виходили двадцятьма шістьма мовами народів СРСР загальним накладом 14 мільйонів 256 тисяч примірників[5].

1990 року Олесь Гончар вийшов з Комуністичної партії Радянського Союзу (до якої належав із 1946 року), був обраний депутатом Першого скликання Верховної Ради Української РСР, став одним із ідеологів Народного Руху України. 14 липня 1995 року Олесь Гончар помер. 2005-го йому посмертно було присуджене звання Героя України.

«Собор» на межі

«Собор» оповідає історію металургійного передмістя мегаполіса – Зачіплянки (в якій легко упізнати рідну Гончареву Ломівка), в якій дивом зберігся старовинний козацький собор (його прототип – зведений 1778 року Троїцький собор в Новомосковську неподалік Дніпропетровська) – «пам’ятник прадідів» й «ніким не розгадана формула вічної краси».

Головний негативний персонаж «Собору» – молодий, але вже голомозий й уже розлучений (обидві риси недвозначно наголошені в тексті) комсомолець-кар’єрист Володька Лобода – бездуховний «браконьєр», який вже скуштував наркотик властолюбства. Найгірший вчинок Лободи – те, що він «батькопродавець», бо віддав рідного тата до міського Будинку ветеранів (за що батько назвав сина «відступником» і прогнав од себе). Лобода хоче замість собору звести критий ринок та ініціює крадіжку пам’ятного охоронного знаку з церкви.

«Сваволі браконьєра» в тексті Гончара протиставлені «здорова інтуїція народу», «ленінські декрети» та рішуча постава головного позитивного героя. Цей герой – студент металургійного інституту Микола Баглай, який має здатність чути собор. До того ж, він раціоналізатор, який винаходить оригінальну очисну систему для місцевого промислового виробництва. Ідеї чистого навколишнього середовища відповідає ідея чистоти почуттів. Любов головного героя – чесна сільська дівчина Єлька, котра перебирається в місто після того, як бригадир колгоспу обманом схилив її до статевого акту.

Собор в Зачіплянці рятують від знесення небайдужість простих металургів й пряма вказівка першого секретаря обкома. Окрім того, собор виступає в тексті символом почуттів – історії, патріотизму, кохання. У вустах вчителя Хоми Романовича (який навіть «свого часу на Магадані побував» за те, що «мав звичай аж надто запально історію храму переповідати учням») вкладена фраза, звернена до Миколи й Єльки (та усіх читачів): «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..». У заключній сцені Баглай виганяє з собору п’яну кампанію, до якої належить й колишня дружини Лободи, що влаштовує в храмі «джаз і вереск дикої оргії». Рецидивист завдає Миколі тяжкі ножові поранення. Але герой одужує (завдяки радянській медицині, підтримці близьких та коханню Єльки).

Загалом сюжет й характери «Собору» відповідають зауваженим дослідниками нормативам соцреалізму, серед яких: самопожертва, перемога над стражданням, керівна роль партії, неодмінний щасливий фінал. Нам показаний позитивний герой з правильним соціальним походженням, який дослухається до старших наставників й виконує важливе суспільне завдання, нагородою за яке стає щасливе кохання[6]. Світ «Собору» – це світ цілісних, без напівтонів (хороших або лихих) героїв, де право на помилку отримує хіба що молода дівчина, яка утім зберігає (попри підступну підлість начальника) «чистоту» та здатність на щире глибоке почуття.

В «Соборі» заторкнуто одразу декілька пограничних тем: козацьке минуле – екологічна свідомість – сталінські репресії. Жодна з них не була суто антирадянською або тотально табуйованою, але всі вони знаходилися на межі дозволеного. Наприклад, тема запорозького козацтва, з одного боку, була освячена розтиражованою цитатою Маркса про «козацьку республіку», а козаки виступали ілюстрацією класової боротьби. З другого боку, оту класову боротьба лише дуже тонка межа відокремлювала від боротьби «національно-визвольної», за якою прозирала вже безодня «буржуазного націоналізму». На межі цієї безодні було не так легко втриматися. Навіть першому секретареві республіканської компартії.

1963 року Компартію України очолив Петро Шелест, що його можна вважати уособленням післявоєнного українського радянського патріотизму. 1970 року (тобто, через два роки після публікації «Собору») Шелест видав українською мовою книжку «Україно наша радянська», в якій не просто говорив про «прогресивну роль» Запорозької Січі, а писав про козаків як «героїчних захисників українського народу», чия історія дотепер «недостатньо» відображена в історичній та художній літературі [7].

Гончар розумів, що може розраховувати на підтримку Шелеста. Тим більше, що 1965 року, коли Гончар відмовився брати участь в роботі спеціальної комісії із оцінки текстів Івана Дзюби (літературного критика, який говорив про «русифікацію України» та необхідність «повернення до ленінської національної політики»[8]), Шелест захистив його, переконав партійних колег «надалі всіляко його підтримувати» й не поспішати з гоніннями, розуміючи небезпеку «відштовхнути, а може й втратити талановитого письменника та впливову людину серед творчої інтелігенції»[9].  Гончар розраховував на підтримку Шелеста і в 1968 році, розуміючи, що тези «Собору» дуже близькі настроям першого секретаря.

Навколо «Собору»

«Собор» вийшов у січневому числі журналу «Вітчизна». А в березні перший секретар Дніпропетровського обкому і член Політбюро ЦК Компартії України Олексій Ватченко упізнав себе в негативному персонажі – карьєристі Лободі (зокрема, за тим, що батько Ватченка жив у будинку для старих). Розлючений Ватченко ініціював обласну кампанію цькування роману. На шпальтах місцевих газет «звичайні робітники» критикували Гончара за «наклеп на металургів», «незрозумілий релігійний екстаз» та «відсутність позитивного героя»[10]. Згідно з надісланою в травні 1968 року Дніпропетровським обкомом до Києва інформацією, комуністи області «жалкують» й «обурюються» тим, що «зрілий майстер художнього слова… відійшов від правди життя і в кривому дзеркалі показав працю, побут і духовний світ металургів і колгоспників Придніпров’я»[11].

Попри те, що Шелест намагався пом’якшити наслідки ініційованої в Дніпропетровську кампанії, вже готовий до друку російський переклад «Собору» так і не з’явився у московському журналі «Дружба народов». Натомість кандидат в члени ЦК КПРС Гончар став автором самвидаву (власне там його роман уперше побачив світло денне російською).

Влітку 1968 року дніпропетровська кампанія проти «Собору» отримала несподіваний розвиток – у декілька партійних інстанцій України надійшов анонімний «Лист творчої молоді Дніпропетровська». На початку 1969 року він був зачитаний на радіо «Свобода». Відштовхуючися від історії з романом та забороною відзначити в Дніпропетровському університеті 50-річчя Гончара, автори «Листа» наводили приклади утисків української мови і культури й закликали повернутися до ідеалів «ленінської національної політики»[12]. У подібному стилі була написана розлога позитивна рецензія на «Собор» Євгена Сверстюка – «Собор у риштованні». Текст Сверстюка є пам’ятником української дисидентської публіцистики, він був виданий 1970 року в еміграційному видавництві в Парижі. Сверстюк назвав роман Гончара «літературною спробою реставрації справедливости, гласности, громадської думки», яка «без сумніву ввійде в історію як один з найгуманніших творів соціалістичної літератури»[13].

У 1960-ті роки Дніпропетровськ мав статус закритого для іноземців міста (через розташоване там ракетне виробництво)[14] й щонайменше на місцевому рівні перший секретар обкому мав чималий вплив. Троє молодих людей, звинувачених у написанні та поширенні «Листа творчої молоді» були суворо покарані. Івана Сокульського засудили до чотирьох з половиною років виправно-трудової колонії суворого режиму, Миколу Кульчинского – до двох з половиною років виправно-трудової колонії загального режиму і Віктора Савченка – до двох років умовно з випробувальним терміном три роки [15].  Для Івана Сокульського цей вирок виявився майже пожиттєвим – у квітні 1980 року його заарештували удруге й засудили до п’яти років ув’язнення як «небезпечного рецидивіста». А в квітні 1985 року за дев’ять днів до звільнення Сокульського заарештували втретє й засудили на три роки за «хуліганство». 28 липня 1988 року Гончар згадав про ув’язненого автора «Листа творчої молоді» в щоденнику: «Чим людині допомогти? До кого вдатися?»[16] Це риторичне запитання – навіть у контексті перебудови – залишилося суто риторичним. У серпні того самого року Сокульський був нарешті звільнений, але жити йому залишилося недовго – у травні 1991 року він був жорстоко побитий у Дніпропетровську й помер наступного року.

Гончар уникнув подібних покарань, хоч його й посилено «проробляли» та критикували на всіляких засіданнях. 3 травня 1968 року він записав у щоденнику: «Від часів Кагановича література не зазнавала таких озлоблених цькувань. Не знаю, чи й взагалі матиму надалі змогу писати»[17].

Тим часом російський переклад «Собору» вийшов у самвидаві, а українські видання – в діаспорі. Зокрема, нью-йоркське видання починалося з передмови, в якій було сказано, що «Своїм сюжетом, композицією, персонажами, мовою та стилем, цей роман переростає чи не всю українську прозу останніх двох десятиріч»[18]. Західно-німецьке видання роману (1970 року в Гамбурзі) й поготів вийшло із анотацією, що даний твір «поряд із книжками Пастернака й Солженіцина є важливим свідченням доби, і йому гарантоване почесне місце серед крупних літературних творів нашого часу»[19]. В листі до перекладачки «Собору» німецькою мовою, Гончар так прокоментував цю анотацію: «вважаю, що книга як твір літератури соціалістичної, зрештою, скаже неупередженому читачеві сама за себе, сама виповість правду свого внутрішнього життя»[20]. Можна додати, що через три року, у 1973-му, Гончар підписав листа групи радянських письменників до газети «Правда» із засудженням «антирадянських виступів» Алєксандра Солженіцина та Андрєя Сахарова[21].

1971 року Гончар позбувся посади голови Спілки письменників України. А 1972 року Шелеста перевели на роботу до Москви. При чому, навздогін ЦК Компартії України надіслав до ЦК КПРС листа про те, що книжка Шелеста «Україно наша радянська» «у низці важливих принципових питань відходить від партійних, класових позицій та завдає шкоди справі інтернаціонального виховання трудящих»[22]. Видана без відома ЦК книжка Шелеста була вилучена з бібліотек та розкритикована в редакційній статті журналу «Комуніст України» за те, що вона «замало говорить про возз’єднання України з Росією» й «не розкриває благотворний вплив російської культури на формування і розвиток української літератури, мистецтва, музики», а отже «не може сприяти вихованню трудящих в дусі радяньского патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму»[23].

Шелеста покарали значно суворіше, ніж Гончара – він втратив не тільки високі партійні посади (із членством в Політбюро ЦК КПРС включно), а й право приїздити до Києва. Позбавлення ж Гончара найвищої посади в Спілці письменників України таки важко назвати репресіями. Гончар надалі друкувався, виступав, їздив за кордон. 1978 року, на шістдесятиріччя йому присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. 1982 року Гончар отримав Державну премію СРСР.

1987 року – під час гласности – «Собор» було нарешті надруковано в «Дружбе народов» й видано книжкою у видавництві «Советский писатель» . У червні 1987 року Гончар надіслав це видання генсеку ЦК КПРС Міхаїлу Горбачову із закликом захищати й розвивати українську мову «в дусі ленінської національної політики»[24].

8 березня 1995 року, за декілька місяців до смерті, Гончар зробив такий запис у щоденнику: «Існував вибір: чи замовкнути, іти в ГУЛАГ, чи таки творчістю своєю якось ще живити дух знесиленої нації. Ось правда того часу. Так, я не рвався на гулагівські нари. До того ж за мною вже були гітлерівські концтабори… Гадаю, досвіду одних таборів на людське життя цілком досить, щоб зрозуміти, що й до чого…»[25].

Художній текст як політична подія

«Собор» має всі підстави бути прочитаним як текст соціалістичний і соцреалістичний. Хоч і написаний на тонкій грані ще дозволених і вже небажаних тем… У листі до німецької перекладачки «Собору» Гончар свідомо називав свій твір «соціалістичним». У щоденнику вже після розпаду СРСР він висловив сумнів в самому існуванні соцреалізму. 2 жовтня 1994 року він занотував: «Не було такого «методу», та й навіщо він справжньому письменникові? Була просто література і антилітература. Був Яновський і був Собко. Був Григір Тютюнник і був графоман Хорунжий. Але ж такий поділ існував у всі часи!»[26].

На нашу думку, художній текст Гончара був сприйнятий багатьма як антирадянський твір радше усепереч волі автора. Він не був так написаний, але саме так був прочитаний. Ця випадковість (в особі секретаря обкома Ватченко та його реакції на книжку) виявилася щасливою для канонізації автора. Позалітературні фактори зробили «Собор» Гончара політичною подією, а коньюнктурного радянського письменника – однією із знакових постатей української літератури.

Вулиця Олеся Гончара з’явилася в центрі Києва менш ніж через рік після смерті письменника, в 1996 році. Тоді це перейменування вулиці Чкалова, на якій жив Гончар, у рішенні міської адміністрації було означене: «як виняток»[27]. На той час – початок першого президентського терміна Леоніда Кучми – про масові перейменування й мови не було. У центрі Дніпропетровська вулиця Гончара з’явилася за «пізнього» Кучми – на початку 2000-х. При цьому її появу можна (і варто) відчитати подвійно. З одного боку, ішлося про пам’ять українського письменника, пов’язаного з містом. З другого боку, це перейменування добре вписувалося в увічнення в Дніпропетровську персонажів брежнєвської епохи – зокрема, самого Брежнева і Володимира Щербицького (вихідця з Дніпропетровська, який заступив Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ у травні 1972 року). Гончар ідеально пасував до «багатоверкторної» політики Кучми [28], вкладаючись і в національно-патріотичний, і в радянський канони. Уже 2008 року, за президентства Віктора Ющенка, ім’я Гончара було присвоєне Дніпропетровському національному університетові, випускником якого був письменник.

У рамках «декомунізації» імена Брежнєва й Щербицького зникли з топографії Дніпра. А імені Гончара прибуло. Й не в офіційних перейменуваннях, а в рамках нового проекту графіті «Слово на стіні», при чому, в ролі не обдарованого владою радянського класика, а принципового нонконформіста. Цитати з творів Гончара, прикрашені його портретом в молодості або іншим малюнком, були написані на стінах студентського гуртожитку, на тролейбусній зупинці неподалік університету тощо.

Власну комеморацію, якою Олесь Гончар послідовно опікувався усе своє життя, посмертно довершила українська держава. Й ані високі пости в партійній ієрархії, ані звання Героя Соціалістичної праці, ані Сталінські премії не стали тому на заваді. Водночас, вони ж не стали приводом до глибшої суспільної дискусії над природою радянської влади в Україні та формах взаємодії з нею (від активної співучасті до свідомого уникання чи опору, який міг коштувати життя).

Андрій Портнов, Тетяна Портнова

[1] Ця стаття написана в рамках дослідницького проекту “Modernisation of Identity?: Challenges of ‘Europeanisation’, Nationalism and Post-Sovietism for Memory Cultures” (Nr. MOD-17006, підтриманого Research Council of Lithuania. Текст статті був дописаний під час перебування в Інституті наук про людину (IWM) у Відні в лютому-березні 2019 року й частково ґрунтується на виступі 18 березня 2019 року на інститутському семінарі під назвою «Soviet Ukrainian Patriotism in Brezhnev`s Dnipropetrovsk».

[2] Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України [ЦДАМЛМУ]. Ф. 34. Оп. 1. Од. зб. 53. Арк. 4.

[3] Євген Михайлюк, Красивий талант. До 50-річчя з дня народження Олеся Гончара. Київ, 1968. С. 47.

[4] Олесь Гончар, Щоденники. Т. 1 (1943–1967). Київ, 2002. С. 410.

[5] Юрий Барабаш, Непрерывность движения // Олесь Гончар, Собрание сочинений в пяти томах. Т. 1. Москва, 1973. С. 6.

[6] Katerine Clark, The Soviet Novel: History as Ritual. Chicago, 1981. Порівняй: Евгений Добренко, Политэкономия соцреализма. Москва, 2007; Марко Павлишин, «Собор» Олеся Гончара та «Орлова балка» Миколи Руденка: навколишнє середовище як тема й арґумент // Марко Павлишин, Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. Київ, 1997. С. 44–61 та Юрій Шерех, Здобутки і втрати української літератури (З приводу роману О. Гончара «Таврія») // Юрій Шерех, Друга черга. Література. Театр. Ідеології. Нью-Йорк, 1978. С. 168–179. Один із найвизначніших українських літературознавців ХХ ст. Юрій Шевельов (Юрій Шерех) був викладачем Гончара у довоєнному Харкові й згадував про нього як одного із найздібніших своїх учнів. Гончар категорично не міг пробачити Шевельову критичних рецензій на його радянські романи і, вже на початку 1990-х, після розпаду СРСР, зробив все, аби його колишній викладач не отримав Шевченківську премію.

[7] П. Ю. Шелест, Україно наша радянська. Київ, 1970. С. 20, 22.

[8] Рукопис Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», підготований після арештів серед української інтелігенції в 1965 році, багаторазово виходив різними мовами. Див: Іван Дзюба, Інтернаціоналізм чи русифікація. Київ, 1998. У березні 1972 року Дзюбу виключили зі Спілки письменників України, у квітні заарештували. У березні 1973 року йому оголосили вирок – 5 років виправно-трудових колоній. Того самого року, після покаянної публікації та засудження власних «грубих помилок» Дзюбу помилували і звільнили. Докл. див.: Юрій Шаповал, Справа Івана Дзюби // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. 2011. № 1. С. 259–294. Докладніше про ставлення Гончара до цієї історії див.: М. І. Степаненко, Олесь Гончар – Іван Дзюба – Петро Шелест: щоденникова взаєморецепція // Історична пам’ять. 2010. № 1. С. 5–23.

[9] П. Ю. Шелест, …Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. Москва, 1995. С. 258, 317. Впливовість Гончара, його уміння вибудовувати зв’язки й подобатися письменницькому середовищу відзначив колега (і конкурент) Віталій Коротич. Коротич назвав Гончара «посереднім прозаїком, але дуже потужним політиком» і «царедворцем за покликом»: Виталий Коротич, От первого лица. Харьков – Москва, 2000. С. 181, 189. Читаючи спогади Коротича, звісно, важливо враховувати його (зрештою, взаємну) неприязнь до Гончара й відмінності у виборі кар’єрного шляху: Коротич 1986 року виїхав до Москви на посаду головного редактора журналу «Огонёк», став з українського літератора та редактора редактором всесоюзного масштабу. Гончар, який спершу підтримував і «просував» Коротича, у 1980-і роки почав називати його «зрадником», «міжнародним авантюристом» та «чорнобильским дезертиром» (переїзд Коротича до Москви стався незабаром після аварії на Чорнобильскій АЕС). Див.: М. І. Степаненко, Олесь Гончар і Віталій Коротич: «… Від похвали до хули» // Рідний край. 2009. № 2. С. 181–195.

[10] Див., наприклад, опубліковані від імені робітників тексти: К. Тришин, В. Кулач, Ні, не про нас цей роман // Запорізька правда. 17 квітня 1968; Г. Діхтяренко, Я бачу життя не таким. Мої враження про новий роман Гончара «Собор» // Зоря. 6 квітня 1968.

[11] Центральний державний архів громадських об’єднань України [ЦДАГОУ]. Ф. 1. Оп. 25. Спр. 20. Арк. 23–24.

[12] Лист творчої молоді Днпіропетровська // Сучасність. 1969. С. 78–85. Див. також важливі публікації одного з авторів «Листа»: Михайло Скорик, Зима. Сповідь про пережите. Київ, 2000. С. 69–77; Михайло Скорик, «Треба мати відвагу знати правду», або «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська» і навколо нього // Краєзнавство. 2018. № 3. С. 103–114.

[13] Євген Сверстюк, Собор у риштованні. Париж, 1970. С. 83.

[14] Докл. див.: Тетяна Портнова, Тема «закритого міста» в історії радянського Дніпропетровська 1950-1980-х років, http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2351-tetyana-portnova-tema-zakritogo-mista-v-istoriji-radyanskogo-dnipropetrovska-1950-80-kh-rokiv; Sergei I. Zhuk, Rock and Roll in the Rocket City. The West, Identity, and Ideology in Soviet Dniepropetrovsk, 1960–1985. Washington, 2010; Andrij Portnow, Tetiana Portnowa, Imperium przeciw Kozakom? Jekaterynosław-Dniepropetrowsk w poszukiwaniu początków miasta // Wśród ludzi, rzeczy i znaków. Krzysztofowi Pomianowi w darze. Red. Andrzej Kołakowski, Andrzej Mencwel, Jacek Migasiński, Paweł Rodak, Małgorzata Szpakowska. Warszawa, 2016. S. 447–462.

[15] Михайло Скорик, Зима. С. 101.

[16] Олесь Гончар, Щоденники. Т. 3. (1984–1995). Київ, 2004. С. 195.

[17] Олесь Гончар, Щоденники. Т. 2. (1968–1983). Київ, 2003. С. 17.

[18] Олесь Гончар, Собор. Нью-Йорк, 1968. С. 3. Пор.: Олесь Гончар, Собор. Балтимор–Торонто, 1986.

[19] Oles Hontschar, Der Dom von Satschipljanka / Aus dem Ukrainischen von Elisabeth Kottmeier und Eaghor G. Kostetzky. Hamburg, 1970.

[20] Archiv der Forschungsstelle Osteuropa an der Universität Bremen. FSO 01-242 Eaghor Kostetzky. Цит. за публікацією: Олесь Лазаренко, Роман Олеся Гончара «Собор» в німецькомовному просторі: історія перекладу // Ucrainica VIII. Souasná ukrajinistika. Problémy jazyka, literatury a kultury. Olomouc, 2018. C. 188. Цікаво, що в офіційному виданні вибраних листів Гончара в тексті листа до Елізабет Котмайєр (не)свідомо пропущене ключове слово «соціалістичної»: Олесь Гончар, Листи. Київ, 2008. С. 128.

[21] 1990 року із приводу цього листа Гончар записав у щоденнику: «Знаю, що і ввічі я того листа не бачив, ніхто моєї згоди не питав – такий був стиль життя. Але доведи тепер…»: Олесь Гончар, Щоденники. Т. 3. С. 330. Водночас, Гончар не приховував негативного ставлення до Солженіцина та його творів. Того самого 1990 року він записав: «Для мене він [Солженіцин] ніколи не був справжнім художником. Це ж не Бунін і не Астафьєв. Хитрий політикан, великий спекулянт епохи»: Там само. С. 526.

[22] Цит. за: Ю. І. Шаповал, Петро Шелест у контексті політичної історії України ХХ століття // Український історичний журнал. 2008. № 3. С. 144.

[23] Про серйозні недоліки однієї книги // Комуніст України. 1973. № 4. С. 77–82.

[24] Олесь Гончар, Листи. С. 277–280.

[25] Олесь Гончар, Щоденники. Т. 3. С. 560. Цікаво, що цей запис Гончар зробив після розмови з автором «Собора у риштованні» Євгеном Сверстюком.

[26] Олесь Гончар, Щоденники. Т. 3. С. 546.

[27] Відповідне розпорядження опубліковане серед документів «Межархівної документально-художньої виставки “Собор душі”» до 100-річчя з дня народження Олеся Гончара», http://www.archives.gov.ua/Sections/Gonchar_2018/index.php?193

[28] Докладніше про неї див.: Andrij Portnow, Polityki pamięci na postsowieckiej Ukrainie (1991–2011) // Dialog kultur pamięci w regionie ULB. Red. Alvydas Nikžentaitis, Michał Kopczyński. Warszawa, 2014. S. 179–201; Олександр Гриценко, Президенти і пам’ять. Київ, 2017.

Oleś Honczar, źródło: Wikipedia.

Oleś Honczar, źródło: Wikipedia.

Pomnik Olesia Honczara w Kijowie. Fot. Автор: Robo-E - Власна робота, CC BY-SA 3.0, https://uk.wikipedia.org.

Pomnik Olesia Honczara w Kijowie. Fot. Автор: Robo-E - Власна робота, CC BY-SA 3.0, https://uk.wikipedia.org.

Flaga Obwodu Dniepropietrowskiego. Źródło: Wikipedia.

Flaga Obwodu Dniepropietrowskiego. Źródło: Wikipedia.