Vasyl Slapchuk

Кілька десяттків років тому Україна і Грузія належали до однієї країни, що йменувалася Союзом Радянських Соціалістичних Республік, власне були клаптями імперської території/землі, бо хоч і вважалися номінально субʼєктами з усіма формальними атрибутами окремих національних республік, аж до прописаного у Конституції права на самовизначення і виходу з СРСР, проте це були поневолені народи, кожен у свій час і у свій спосіб. Радянська імперія сповідувала інтернаціоналізм і активно просувала ідею «злиття націй», цебто зросійщення – інакше, як би радянський грузин порозумівся з радянським українцем? Усі ці процеси недавньої радянської минувшини варті не лише історичних досліджень, а й уваги психологів, які вивчають поведінку мас і колективу свідомість. Розвиток національних республік в межах тодішньої імперії, очевидно, можна трактувати як процес мутації – громадської та індивідуальної. Інакше як пояснити те, що етнічний грузин Йосип Сталін (Іосеб Бесаріоніс дзе Джугашвілі) та українець (хоч і писався росіянином – для українців це звична справа, щоб полегшити собі життя; принаймні українською мовою він володів, ймовірно, з дитинства, бо спеціально вчити її було недоцільно і навіть небезпечно, все одно що потурати буржуазному націоналізмові) Микита Хрущов – зуміли стати на чолі російської імперії. Природа цього казусу мені невідома, однак усім знані його висліди.

Пригадалася мені історія про те, як класик грузинської літератури Шота Руставелі врятував життя українському поетові Миколі Бажану. Літературний період 20-30-х років минулого століття в Україні отримав назву «Розстріляне відродження». До речі, цей метафоричний термін належить Єжи Ґедройцю. На його замовлення Юрій Лавріненко підготував антологію української літератури 1917-1933 рр., коли справа дійшла до друку, постало питання назви – укладач-упорядник пристав на пропозицію видавця: антологія побачила світ у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 р. коштом Єжи Ґедройця. Термін стосувався духовно-культурних та літературно-мистецьких процесів, проте легко переноситься на перебіг тодішніх суспільних процесів загалом. Наскільки мені відомо, у 1920-1940-ві роки у Грузії відбувалися подібні репресії проти національної інтелігенції та місцевих комуністичних партійних кадрів, як і в інших республіках. А загалом упродовж радянського періоду від репресій постраждало 10% грузинського населення. Страшні були часи. Страшні – ще й тим, що майже неможливо було довести свою відданість системі й убезпечити себе демонстрацією цілковитої лояльності. Репресовували не лише ворогів влади чи інакодумців, а й тих, хто згоджувалися співпрацювати, розділяючи нову ідеологію або ж змирившись із жорстокою дійсністю, ба більше – така ж участь могла підстерегти будь-кого, хто виявляв готовність служити вірою і правдою…

У документах НКВС 1936 р. М. Бажан фігурував, як особа, що підтримує звʼязок із «антирадянською групою» російських письменників і «націоналістичними поетами» Грузії. З грузинськими поетами Бажан контактував, оскільки працював над перекладом «Витязя у тигровій шкурі» (робота зайняла близько семи років). Того ж таки року, ймовірно, поета поставили перед вибором життя і смерті – його завербували, присвоївши псевдо «Петро Уманський». Як зʼясувалося згодом, цим він себе не надто убезпечив. Преклад «Витязя у тигровій шкурі» М. Бажан завершив до 750-річчя поеми, 1937 р. він був відзначений Республіканською премією Грузинської РСР. Якщо брати на віру поширене твердження (не візьмуся стверджувати авторитетність і правдивість цієї оцінки; бо не уявляю, хто і яким чином зумів провести це компаративістське дослідження), переклад М. Бажана вважається найкращим із перекладів цього твору слов’янськими мовами. До слова, вперше українською мовою поему Шота Руставелі переклав Микола Гулак (1821-1899). Народився він у Варшаві, закінчив юридичний факультет Дерптського університету (нині Тартуський), один із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, за що був заарештований і увʼязнений, відбувши заслання у 1863-1887 рр. проживав у Кутаїсі і Тбілісі. А після М. Бажана на такий подвиг зважився Григорій Халимоненко (1941-2023), доктор філологічних наук, поліглот – володів грузинською і цілим рядом тюркських мов. Його доля доволі тісно повʼязана з Грузією, окрім Київського національного університету, він закінчив Тбіліський університет, прикметно, що в аспірантурі Інституті мовознавства АН СРСР він навчався за квотою Грузинської РСР. Гадаю, і надалі зʼявлятимуться в Україні подвижники перекладацького мистецтва, які прийматимуть виклик – бо перекладати шедевр літератури одного з найвидатніших поетів середньовіччя – це завжди виклик, а реалізація такого проекту – подвиг.

Що ж до Миколи Бажана, то ні успіх з перекладом «Витязя у тигровій шкурі», ні славоспіви партії та вождю, ні навіть співпраця з органами жодним чином на стали для нього запорукою безпеки – чорні хмари над ним густішали. Його колега-письменник Юрій Смолич згадував: «Бажан відчував, що й за ним ось-ось мають прийти. Зібрав речі про всяк випадок і… понад рік щоночі (!) спав у штанях, бо не хотів виглядати нещасним перед своїми екзекуторами – стояти у спідній білизні й безпомічно намацувати в темряві окуляри (він із дитинства недобачав)». Поет мешкав у «Роліт» («Кооператив “Робітник літератури”»), який збудували як резиденцію для найвідоміших майстрів пера, урізні часи тут проживали близько 130 літераторів. На кінець 30-х років активність репресій зросла і посилилася. Бажан втратив багатьох своїх друзів. Його квартира розміщалася на першому поверсі, коли під вікном зупинявся «воронок» і до підʼїзду з грюкотом вривалася група співробітників НКВС, поет із жахом завмирав: зупиняться біля його дверей чи підуть далі. Оскільки як сексота органи М. Бажана не надто цінували, вважаючи його нещирим і ненадійним, то рано чи пізно – черга до нього дійшла б. Тим паче, що і на нього писали доноси (дуже часто усі ці стеження були перехресними, багатоскладовими – так, щоб у результаті всі стежили за всіма), зокрема, дружина його брата донесла, що компанія, з якою водився Бажан, таємно допомагає заарештованим і їхнім родинам матеріально.

1939 р. в СРСР відбулося масове нагородження працівників культури, у тому числі й письменників. Звісно, Миколи Бажана у переліку представлених не було. Сталін особисто затверджував список. Треба нагадати, що вождь виявляв до літератури особливий інтерес, декотрих письменників удостоював честі бути їхнім першим читачам або й рецензентом, він був у курсі всіх літературних справ, наче верховний куратор цієї сфери. Отож, переглядаючи подання, Сталін згадав, що в Україні хтось здійснив вдалий переклад «Витязя в тигровій шкурі», коли йому підказали імʼя перекладача, він особисто вписав його у список. Миколу Бажана відзначили найвищою нагородою СРСР – орденом Леніна. Відтоді питання про арешт більше не поставало, карʼєра Бажана стрімко пішла вгору. Однак справа заведена ОДПУ (ця структура постійно перейменовувалася) 1929 р. була закрита лише 1952 р., а розсекречена 2010 р.

Мені здавалося, що бути грузином (як естонцем чи латишем) значно легше – ніякий росіянин тобі не скаже «какая разніца», мовляв, ми один народ, у нас однакова культура тощо. Москва дотепер розігрує карту словʼянського триєдинства – Росія, Україна, Білорусь, – все, що лишилося від ідей слов’янофільства та панславізму – прагнення політичного і мовного обʼєднання всіх (не лише східних) словʼян під владою Росії. Гадалося, що в Грузії нереально «розплодити» москвофільство, як, скажімо, у свій час в Галичині. Проте, виявилося, що зараза проросійськості, навіть якщо приживається з труднощами, то виводиться важко, складно, довго (зішкрібається з кров’ю) і, головне, притаманна не лише українцям.

Все, що нині переживає Україна (маю на увазі факт російської агресії і подібність сценарію її реалізації), Грузія пережила кільканадцять років тому, звісно у менших масштабах і дрібними відмінностями у звʼязку зі специфікою регіону. Якщо нині влада Грузії на нашу війну реагує не так (чи не завжди так), як, на думку українців, належало б, то замість того, щоб ображатися чи розкидатися звинуваченнями, варто пригадати, як сама Україна (у лиці своєї влади) підтримувала Грузію у скрутний для неї час.

Тодішній президент України Віктор Ющенко на воєнну агресію Росії проти Грузії відреагував гідно і адекватно – відправився до Грузії, щоб протягнути руку допомоги своєму колезі президенту Грузії Міхеілу Саакашвілі і продемонструвати солідарність із грузинським народом. До речі, полетів він не на власному літаку, а на літаку президента Польщі Леха Качинського, підсівши на борт в аеропорту Сімферополя – пасажирами окрім Леха Качинсьського були – президент Естонії Хендрік Ільвес, президент Литви Валдас Адамкус та премʼєр-міністр Латвії Івар Годманіс. В. Ющенко жорстко виступив проти Москви і дорікав лідерам країн Заходу за пасивність і бездіяльність. За що отримав чималу порцію критики. І не лише від проросійських політиків, яких в Україні було (як це не парадоксально!) більше, ніж проукраїнських, а й від колишніх соратників, з котрими ще недавно стояв на Помаранчевому майдані. Премʼєр-міністерка Юлія Тимошенко зайняла «виважену» позицію і «в національних інтересах» заплющила очі на злочин Москви, чим помножила число своїх симпатиків, мовляв, так і повинен діяти справжній політик. Ніхто з українських політиків не хотів псувати стосунків із господарями Кремля, навіть якщо й не розділяв позицій агресивного сусіда, вважаючи, що у нас і власних «тертів» з Росією вистачає, для чого ще через Грузію сваритися.

Найкрасномовніше ілюструє усі ці казуїстичні підходи і вибрики Верховна Рада України – ухвалення постанови про засудження військової інтервенції Росії на територію Грузії від 2 вересня 2008 р. парламент тоді провалив, її підтримали всього 65 народних депутатів з 225 необхідних. Парламентська каолція тоді складалася із двох фракцій: «Наша Україна – Народна самооборона» (президентська) і «Блок Юлії Тимошенко» (премʼєрміністерки) – сукупно 228 народних депутатів. Загалом на розгляд було подано сім проєктів постанов, проте жоден із документів не набрав достатньої кількості голосів. Розбіжності трактування й оцінки дії Росії в Грузії (а отже й відмінності між постановами) зводилися до трьох підходів: 1) засудити агресію РФ проти Грузії (три проєкти, всі подані депутатами НУНС); 2) нейтральна, поміркована позиція виражалася формулюванням «російсько-грузинський конфлікт» – висловити занепокоєння, уникаючи оцінок і характеристик (два проєкти – один від НУНС, другий від БЮТ); 3) визнати Грузію агресором, а російські війська – миротворчим контингентом (два проєкти – один від КПУ (комуністів), другий від «Партії регіонів»). Десять народних обранців, які називали агресором Грузію, є чинними депутатами нинішнього ІХ скликання. По суті це відверті вороги України, і одним десятком у парламенті вони не вичерпуються. І поза парламентом їм ліку нема. Влада в Україні (що називає себе українською) так влаштована, що ворогів нітрохи не боїться, не бориться з ними, не карає, наша влада боїться патріотів, не любить і не церемониться з ними.

Мораль цієї парламентської катавасії така: догоджаючи і потураючи Росії, Україна (владна верхівка) лише заохочувала до агресії. Де вони тепер, розважливі й обачні, які не підтримали Грузію і не засудили Росію? Звісно, де ж їм ще бути, як не у Верхній Раді, в уряді, на всілякого роду високих щаблях влади… Ніхто з не попросить вибачення у Грузії. Бо й тепер, коли настала черга України, ці політики і державники не зраджують своїй розсудливості і поміркованості, діючи зампринципом: не уберігши себе і України не вбережеш. Нема жодних причин, ніяких підстав для того, щоб українці могли розраховувати на більше, ніж у свій час дісталося грузинам. Одначе, маю великий сумнів, що це для когось стане наукою. Хоч для України, хоч для світу.

За статистикою (данні за 2016 р.) чисельність грузинської діаспори в Україні нараховувала трохи більше 34 000 осіб. Гадаю, наразі ця етнічна меншина зменшилася в рази. Якщо українці мільйонами покидають обжиті місця, то й грузинам під час війни тут нема за що триматися, тим паче що більшість із них переселилися до України через війну в Абхазії (1998), осівши у східних і південних регіонах, які тепер або перетворилися на поле бою, або постійно перебувають під обстрілами. Одну війну важко пережити, а дві – це занадто. Не можу не згадати, що на боці України воює «Грузинський легіон», сформований із громадян Грузії. Грузинська діаспора неоднорідна. За опитуванням 2001 р. більше половини (54,36%) грузинів назвали рідною мовою російську; 9,6% заявили, що вільно нею володіють; 36,7% назвали грузинську мову своєю рідною; лише 8,24 освоїли українську. Треба визнати, що не лише грузини, а й більшість (якщо не всі) нацменшин в Україні воліють послуговуватися російською. «Авторитет» Росії і до тепер тяжіє над ними. Як і над величезною кількістю українців (саме українців, а не українських громадян), котрі не є росіянами і визнають себе українцями, але «рускоговорящіми». Однак існує чимало прикладів, коли із середовища нацменшин зʼявляються особистості, які у своєму українстві перевершують етнічних українців, при цьому не зрікаючись свого роду-племені. Є такі і серед грузинів. Приміром, Вахтанг Кіпіані, широковідомий журналіст, автор резонансної книги «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР». Або ж Рауль Чілачава, поет і перекладач (пише грузинською і українською мовами; перекладає з грузинської на українську і навпаки); науковець – доктор філологічних наук, професор; зрештою, дипломат – Надзвичайний та Повноважний Посол України. Представляв Україну у Латвії (2005-2010).

Я не знаю, наскільки грузинам комфортно в Україні. Можна було б у них поцікавитися, чи українці привітні господарі. Якби ж тільки українці були в Україні господарями. Ми тут радше – меншина. Ніби й вдома, а дух довкола – чужинський. Російський дух.

Коли російська імперія розвалиться (а вона обовʼязково розвалиться) і її смердючий дух розвіється над руїнами – і грузини, й українці знатимуть, що вони доклали своїх рук до того, щоб уколошкати це страховидло. І весь світ прийме це як належне. Нікого не здивує, що звитяга ця стала під силу тим, хто був народжений не для війни, а для миру.

Kultura Enter
2025/03 nr 115