Микола Рябчук
Casus Heraskevichus, або Неолімпійські “ігри” Олімпійського комітету

12 лютого о 10:30 за центральноєвропейським часом український скелетоніст Владислав Гераскевич мав вийти на трасу в Кортіна Слайдінг Центрі. У порівняно невелкій українській команді він був, за оцінками фахівців, одним із небагатьох, хто мав реальні шанси на олімпійську медаль. Незадовго до старту, однак, до нього особисто підійшла президентка Міжнародного олімпійського комітету Кірсті Ковентрі й повідомила, що він дискваліфікований зі змагань, тому що його шолом, за висновком журі Міжнародної федерації бобслею та скелетону (IBSF), «не відповідає правилам».

Протистояння між українським спортсменом та представниками МОК розпочалося ще за кілька днів до події, як тільки він розпочав тренування в олімпійському селищі. На його шоломі не було жодних написів, лише портрети 22 колег, убитих росіянами за кілька останніх років, упродовж так званої «спеціальної військової операції». За час російського вторгнення насправді загинуло значно більше українських спортсменів: на сайті Спортивного комітету України наведено понад 600 імен, у тому числі й дітей – від дев’яти років.ⁱ Позиція Гераскевича була чіткою: віддати шану загиблим колегам, які вже ніколи не зможуть узяти участь у жодних змаганнях, і нагадати, наскільки можливо, безтурботній публіці про криваву війну, що точиться зовсім неподалік від мальовничих гір і затишних долин Кортіна-д’Ампеццо.

Перемога в поразці

На перший месидж представники МОК не мали що заперечити, тож великодушно запропонували українському спортсменові вбрати, замість суперечливих портретів на шоломі, вбрати чорну стрічку, натомість другий месидж – неявний, але недремно розпізнаний, – суперечив, на їхню думку, пунктові 50 (2) олімпійських правил: «На олімпійських об’єктах, майданчиках та в інших зонах не допускаються будь-які демонстрації або політична, релігійна чи расова пропаганда». Гераскевича, отже, попередили заздалегідь і відтак остаточне рішення МОК не стало ні для кого цілковитою несподіванкою. Втім, певна інтрига зберігалася до кінця, як у класичній американській грі Who blinks first. Проте ніхто не моргнув, не звернув убік, автомобілі на повній повній швидкості врізались одне в одного. Український спортсмен не відступився від принципів, які вважає моральними, комітетчики не відступились від правил, які вважають (чи принаймні видають) за священні. Наслідки зіткення, хоч які неприємні для спортсмена, можуть бути для Комітету ще неприємніші.

Попри те, що Спортивноий арбітражний суд (CAS) відхилив його апеляцію, Владислав Гераскевич, поза сумнівом, переміг морально. «Сьогодні ми заплатили ціну за нашу гідність, – сказав він. – Я вважаю, що не порушував жодних правил. Я відстоював інтереси України і навіть не стільки країни, скільки пам’ять про цих спортсменів. Вони цього заслуговують. На жаль, МОК думає інакше».ⁱⁱ

Національний олімпійський комітет України заявив про повну підтримку сміливого рішення спортсмена: «Сьогодні Владислав не стартував, але був не сам — з ним була, є і буде вся Україна. Бо коли спортсмен виходить за правду, честь і пам’ять — це вже перемога».ⁱⁱⁱ Багато його колег, українських і зарубіжних, заявили про свою із ним солідарність. Українські бізнесмени ініціювали збір коштів – щоб зібрати 100 000 доларів, які Герсакевич мав би отримати символічно, коли б виграв гонку, не зазнавши від МОК дискваліфікації.^iv Сам Геракевич запропонував заснувати натомість фонд для підтримки родин загиблих спортсменів.^v

До голосів солідарності з Гераскевичем приєдналися чимало світових знаменитостей і політиків. «Дискваліфікація українського спортсмена за вшанування пам’яті жертв російської агресії є невиправданою, – написав у X міністр закордонних справ Естонії Маргус Цахкна. – Це не питання правил щодо екіпірування, це питання придушення голосу нації, яка зазнає збройного нападу. Вшанування пам’яті тих, хто загинув у результаті війни Росії, не є порушенням, це наш моральний обов’язок… Коли вшанування пам’яті карається, нейтралітет стає співучастю».^vi «Я не вважаю це справедливим рішенням, – сказав чеський президент Петер Павел. – Мова не йде про політичну пропаганду, яка може когось образити. Мова йде про висловлення поваги».^vii

Президент Володимир Зеленський, похваливши спортсмена «за чітку позицію» й нагадування «всьому світові, що таке російська агресія і яка ціна боротьби за незалежність», різко розкритикував МОК за зраду принципів олімпізму та гру на руку агресору: «Це Росія, – сказав він, – постійно порушує олімпійські принципи і використовує час проведення Олімпіади для війни. У 2008-му – війна проти Грузії, у 2014-му – окупація Криму, у 2022-му – повномасштабне вторгнення в Україну. І зараз, у 2026-му, попри численні заклики припинити вогонь на час проведення зимових Олімпійських ігор – повна зневага з боку Росії і збільшення ударів ракетами й дронами по нашій енергетиці та наших людях…. Але при цьому 13 росіян тепер в Італії й беруть участь в Олімпіаді. Це на Олімпійських іграх вони під «нейтральними» прапорами, а в житті публічно підтримують російську агресію проти України та окупацію наших територій. І саме вони заслуговують на дискваліфікацію».^viii

Ампліфікація месиджу

Того ж дня він видав указ про нагородження Владислава Гераскевича Орденом Свободи «за самовіддане служіння українському народові, громадянську мужність і патріотизм у відстоюванні ідеалів свободи і демократичних цінностей».^ix Як побічний ефект цієї події, з’явилися й спекуляції про буцімто змову на високому рівні, спрямовану на розкручування політичного скандалу. Його гадана мета полягала буцімто в тому, щоб спровокувати реакцію МОК та суттєво посилити конфлікт, а відтак і Гераскевичеве символічне послання, яка інакше лишилося б майже непоміченим. Цей аргумент, проте, виглядає сумнівним з кількох причин.

По-перше, українські спортивні чиновники не тільки не планували будь-кого свідомо “провокувати”, а й самі закликали спортсменів «контролювати себе» й реагувати спокійно на будь-які потенційні провокації з боку Росії. “Бо потім ці провокації будуть використані проти вас, проти України, вони всім розповідатимуть, що це ми їх провокуємо», — попередив своїх підопічних перед виїздом до Мілана президент Національного олімпійського комітету України Вадим Гутцайт.^x

По-друге, Владислав Гераскевич і раніше виявляв бійцівський характер, захищаючи своє розуміння правди і справедливості на межі політичного фолу й ризикуючи отримати дискваліфкацію від комітетчиків. На попередніх іграх 2022 року в Пекіні він підняв перед камерами плакат «Ні війні в Україні» і не зазнав покарання, певно, лише тому, що до російського повномасштабного вторгнення залишалося ще два тижні й антиросійський підтекст того заклику не був досить очевидного.^xi Члени МОК сприйняли те гасло, скоріш за все, як вираз традиційного для їхньої організації благодухого пацифізму, а не як протест проти триваючої гібридної («низькоінтенсивної») війни Росії в Україні. Зрештою, ніхто в їхньому середовищі й не наважувався в той час називати війну війною, послуговуючись натомість облудним евфемізмом «українська криза».

Та головна вразливість «аргументу змови» в цій історії полягає в тому, що «пам’ятний шолом» з невеличкими портретами загиблих спортсменів, без жодних підписів, навряд чи тягнув на роль серйозної “провокації”: порушення було настільки дрібим (якщо взагалі вважати це порушенням), що чиновники МОК могли його й не помітити або й просто зігнорувати – як ігнорували подібні демонстрації фотографій померлих друзів та родичів інших спортсменів на тій таки олімпіаді. Але одна річ – друзі, загиблі в якійсь аварії, інша – від рук росіян. Жодних пояснень стосовно цього на Гераскевичевому шоломі не було, а проте члени МОК і самі здогадалися про що той шолом і відповідно зареагували. Чому комітетчикам здали нерви і вони так рішуче зареагували – сказати важко. Адже простіше було б цю дрібницю знехтувати й уникнути таким чином гучного скандалу. Сам по собі шолом великої уваги б не привернув і значного розголосу б не отримав.

Російські “ігри” довкола Ігор

Перше пояснення, яке спадає на думку, пов’язане з російськими грошима та впливом. Історія підривної діяльності Москви в міжнародних організаціях – величезна, від незліченних прикладів хабарництва й шантажу до більш витончених схем шахрайства й маніпуляцій. Одна з них, найзухваліша і найскандальніша, коштувала росіянам навіть дискваліфікації з Олімпійських ігор 2016-2018 років, після того як незалежні слідчі виявили масштабну, спонсоровану державою допінгову змову. Виявилося, що Федеральна служба безпеки Росії (ФСБ) активно маніпулювала допінговими пробами і за допомогою співробітників лабораторій підміняла забруднені зразки сечі на чисті, щоб російські спортсмени могли вигравати медалі на Зимових Олімпійських іграх 2014 року в Сочі.^xii

Нові дослідження показують, що Росія приділяє особливу увагу країнам Глобального Півдня та їхнім представництвам у міжнародних організаціях, експлутуючи їхню глибоко закорінену ще з совєтських часів проросійськість та антизахідність, їхнє слабке знання європейських та, зокрема, східноєвропейських справ, сприйнятливість щодо московських наративів, а нерідко і до конкретних фінансових пропозицій. Кожна із цих країн має в міжнародних організаціях один голос, найчастіше – на користь Росії. Тому Москва не шкодує зусиль, залучаючи якомога більше таких союзників до міжнародних спортивних федерацій, навіть якщо в тих країнах практично не існує певних, зокрема зимових, видів спорту.^xiii

Втім, корупція – не єдина, а може, й не головна причина поблажливого ставлення МОК до всіяляких недоброчесних (але достатньо багатих) режимів; це стосується, зрештою, не лише МОК, а й багатьох інших міжнародних організацій. Володимир Гераскевич лише побіжно торкнувся цієї проблеми, протестуючи проти подвійних стандартів Олімпійського комітету. Суворе покарання для нього за сумнівне “порушення” виразно контрастувало з “непомічанням” російських прапорів на спортивних заходах чи навіть на шоломі італійського сноубордиста Роланда Фішналлера.^xiv Джеремі Піцці, юридичний радник Global Rights Compliance, погодився, що дискваліфікація українського спортсмена є лише незначною частиною набагато більшої проблеми, яка «полягає в тому, що МОК дозволяє російським спортсменам брати участь у змаганнях, хоча вони й порушують правила нейтральності, підтримуючи війну, і навіть дозволяє їм виступати під російським прапором. Це викликає питання, чому одна форма вираження підтримки жертв агресії заборонена, а інші форми вираження підтримки жорстоких злочинів – ні».^xv

Найбільша вина Гераскевича полягає, здається, в тому, що заявлена ним позиція, як і позиція його багатьох колег щодо геноцидної війни Росії в Україні, суперечить і потенційно підриває зусилля МОК та інших міжнародних організацій, спрямовані на нормалізацію зла – применшування й замовчування злочинного характеру путінського режиму й повернення до звичного бізнесу з державою-терористом. Поступове ослаблення і зняття санкцій з Росії відбувається, попри відсутність будь-якого відступу чи каяття з боку Росії. Навпаки, Москва наполегливо посилює свої атаки на українську інфраструктуру та населення, а кремлівські чиновники та пропагандисти не приховують геноцидних намірів – знищити Україну як державу і націю.^xvi Більшість населення в цій терористичній державі підтримує режим і його війну, і російські спортсмени не є в цьому шовіністському очманінні жодним винятком: вони всі або активно підтримують військові дії Путіна, або, принаймні, мовчазно дозволяють режиму використовувати їхні імена, славу та досягнення у войовничій пропаганді та мілітаристській мобілізації.

Росіяни повертаються

МОК тим часом поступово послаблює тиск на Росію, замость його посилюєвати. Наприкінці 2023 року Комітет дозволив російським спортсменам повернутися до індивідуальних змагань за умови, що вони братимуть участь під нейтральним прапором. Українці рішуче засудили «ганебне рішення, яке підриває олімпійські принципи» і «по суті дає Росії зелене світло на використання Олімпіади як зброї, оскільки Кремль використовуватиме кожного російського спортсмена як зброю у своїй пропагандистській війні»^xvii В офіційній заяві Міністерство закордонних справ України попередило міжнародних партнерів, що російські спортсмени «часто представляють спортивні організації, пов’язані зі збройними силами Російської Федерації. Частина з них перебуває на чинній військовій службі, частина з них носить на спортивній формі символи збройної агресії РФ проти України. [Вони] не тільки симпатизують убивствам українських жінок і дітей, а й, імовірно, беруть безпосередню участь у цих страшних злочинах… Москва не підійматиме білі нейтральні прапори на змаганнях, як це представляє МОК, а демонструватиме тріумф здатності уникнути відповідальності за розв’язання найбільшого збройного конфлікту в Європі з часів Другої світової війни».^xviii

МОК, як і слід було очікувати, проігнорував ці попередження як «занадто емоційні». Фальшива «нейтральність» проклала російським спортсменам шлях до літніх Олімпійських ігор у Парижі в 2024 році, а потім і до Мілана-2026. Ще дивнішим є те, що спортивні чиновники з Росії ніколи не були повністю відсторонені, і відтак їхній закулісний вплив на міжнародні спортивні організації залишився майже незмінним. Один із прикладів – Шаміль Тарпіщев, президент Російської федерації тенісу та прихильник вторгнення Росії в Україну, що залишається й досі членом правління МОК. Його співвітчизник, олігарх Алішер Усманов, близький соратник Владіміра Путіна, був переобраний президентом Міжнародної федерації фехтування (FIE) у 2024 році, попри накладені на нього міжнародні санкції (втім, мусив таки піти у відставку під тиском громадськості).^xix

Цікаво, чи МОК накладе тепер санкції на Олену Вяльбе, колишню олімпійську чемпіонку і нинішню голову національної федерації лижного спорту та сноубордингу, яка запропонувала недавно Росії запровадити власні санкції проти країн Заходу: «Я думаю, що якби ми скинули серйозну бомбу на центр Лондона, то все б уже закінчилося, і нас би пускали скрізь. Боротьба Росії із зовнішнім світом триває вже століттями. Вони ніколи нас не любили, навіть коли прикидалися, що люблять. Вони завжди стоять за нашою спиною з ножем. Мені подобається, коли наша країна сильна, і, мабуть, наша сила дратує весь світ».^xx За теперішньої динаміки ймовірнішими вглядають не санкції проти цієї дами, а її кооптація до правління МОК – замість Усманова, але поряд із Тарпіщевом.

Наприкінці минулого року МОК зробив ще один крок до легітимізації російської війни в Україні, дозволивши російським юніорам змагатися під своїм національним прапором –прапором терористичної держави, що веде брутальну геноцидну війну проти мирного сусіда. Низка міжнародних федерацій (шахів, волейболу, фехтування, кінного спорту) відразу ж скористалися цією потенційно прибутковою можливістю. А ще дві федерації, дзюдо та самбо, пішли навіть далі, ніж пропонував добросердий МОК, і дозволили не лише юніорам, а й усім російським спортсменам виступати зі своїм прапором і гімном.^xxi

Спортивне відбілювання брудних режимів

Стандартним виправданням подібних рішень є буцімто автономія або й незалежність спорту (як і культури) від політики. Насправді такої незалежності нема навіть у демократичних країнах, дарма що громадянське суспільство досить сильне, а державна сваволя обмежена веховенством права. Тим більше неправда це в автократіях, які прагнуть усе одержавити і все мобілізувати на службу режиму. Сьогодні це явище вже добре описане – і журналістами, і науковцями. Вони саркастично називають його «sportwashing» – очищення заплямованого іміджу диктаторських режимів шляхом відволікання уваги від їхніх злочинних дій – чи то зовнішньої агресії, чи внутрішніх політичних репресій, і перемикання уваги натомість на їхню гостинність, організаторські здібності і щедру підтримку спортивних талантів. Гаррі Каспаров, екс-чемпіон світу з шахів і непримиренний критик путінського режиму, вважає сьогоднішнє використання спорту для відмивання іміджу репресивних режимів істотним «кроком уперед», порівняно з тим, як вони раніше купували вплив. Сьогодні спорт став для диктаторів способом «проникання за допомогою грошей у суспільства вільних країн».^xxii

Суть і кінцева мета «спортвошингу» – політична маніпуляція. За словами Сарата Ганджі,^xxiii вона може проявлятися трьома способами: «По-перше, спорт здатен витісняти негативний контент, висуваючи натомість на передній план альтернативні історії. Ця форма маніпуляції нагадує димову завісу, туман нових оповідей, конкурентні новини, що затуманюють висвітлення інших подій… По-друге, спорт може дискредитувати негативний контент, підсилюючи альтернативні точки зору». У цій ролі «світовий спорт нагадує індустрію інфлюенсерів, що кишить фахівцями з PR». І по-третє, «спорт може ослаблювати негативний контент, викликаючи альтернативні емоції», що їх Еміль Дюркгейм визначив як «колективне збудження» — відчуття, знайоме кожному, хто відвідував спортивні матчі або інші масові зібрання з високою емоційною мобілізацією.

Росію вважають однією з п’яти країн (поряд із Китаєм, Катаром, Еміратами й Саудівською Аравією), котрі найактивніше займається спортвошингом. Проте, на відміну від цих та багатьох інших автократій, Росія веде брутальну агресивну війну, майже одностайно засуджену Оганізацією Об’єднаних Націй. І ця «особливість» робить її спортвошинг особливо злоякісним і зловісним. Спорт у сучасній Росії, як і все інше – культуру, релігію, торгівлю, інформацію, історію, освіту – аж до дошкільних закладів, – перетворено на зброю. Кремль не приховує інструментального, грубо мілітаристського підходу до спорту. Кремлівський режим не грає за сценарієм МОК «спорт поза політикою» і не купує прекраснодухої казки про “нейтральних” російських спортсменів.

Фальшива нейтральність

Торішні пошанування Александра Овечкіна, чільного хокеїста північноамериканської ліги, котрий побив її рекорд за кількістю закинутих шайб за всю історію, наочно демонструють, що жоден «нейтральний» (чи навіть «американський», як у даному випадку) статус не здатен уберегти російських спортсменів від нахабного привласнення їхньої слави та досягнень путінськими пропагандистами. Вони не дуже переймаються позірною «нейтральністю» Овечкіна (чи будь-кого іншого), зате неабияк переймаються російською імперською славою, перемогою та домінуванням.

«Незважаючи на санкції, незважаючи на дискримінацію, незважаючи на все, росіяни перемагають. Ніхто нас не зупинить!» – заявив один із них. «В епоху, коли світовий спорт став ареною політичного протистояння, великий російський хокеїст вкотре довів, що справжній чемпіон подолає будь-які перешкоди, – проголосив другий. – Овечкін ніколи не приховував і не соромився свого паспорта, він залишається членом команди Путіна і, водночас, одним з головних облич світового хокею, улюбленцем мільйонів і найкращим бомбардиром НХЛ».^xxiv

Справді, Овечкін ніколи не критикував «команду» Путіна і ніколи не висловлювався проти маніпулятивного використання його імені кремлівськими пропагандистами – як це зробила, наприклад, 2022 року Єлизавета Туктамишева, чемпіонка світу з фігурного катання. З іншого боку, Овечкін начебто й не вихваляв Путіна (принаймні після аншлюсу Криму) і навіть виступив був із загальним закликом «ні війні» на початку повномасштабного вторгнення. Тобто суто технічно його можна вважати «нейтральним». А проте цей випадок наочно показує, наскільки підступним є поняття «нейтральності» і як легко його можуть ігнорувати професійні маніпулятори, – якщо, звісно, сам спортсмен не зробить чіткої заяви з цього приводу.

Наразі «нейтральність» – це лиш фіговий листком, який дозволяє МОК та численним федераціям під його егідою допускати до змагань украй сумнівних персонажів із Росії, таких як, наприклад, гімнастка й завзята пропагандистка Путіна Лала Крамаренко,^xxv фігурист Петро Гуменник, що прославився на льодовому шоу 2024 року виконанням мілітаристської програми в формі російського солдата, чи інша фігуристка, Аделія Петросян, яка торік на фестивалі «Літо в Москві» збирала донати для російських солдатів, що воюють в Україні,^xxvi або ціла група російських і білоруських стрибунів на батуті, що брали участь у провоєнних пропагандистських акціях.^xxvii Приналежність цілої низки російських спортсменів до війська чи військових спортивних клубів, не заважає їм брати участь у міжнародних змаганнях під «нейтральним» прапором. За даними українських журналістів, 45 із 71 медалей, які Росія отримала на літніх Олімпійських іграх 2020 року в Токіо, були завойовані спортсменами-членами Центрального спортивного клубу Російської армії; через два роки, на зимовій Олімпіаді в Пекіні, вони завоювали 14 із 32 медалей під нібито «нейтральним» прапором.^xxviii

Важка боротьба

Після зовсім “свіжого” дозволу Міжнародного параолімпійського комітету російським і білоруськик спортсменам виступати з їхніми прапорами і національними гімнами^xxix та дедалі наполегливіших заяв президента ФІФА Джанні Інфантіно про начебто давно назрілу потребу зняття санкцій із росіян як нібито несправедливих і контрпродуктивних,^xxx повномасштабне повернення терористичної держави на міжнародну спортивну арену виглядає дедалі вірогіднішим.^xxxi У кожнім разі, ні МОК, ні більшість міжнародних спортивних оргнізацій не приховують свого бажання пом’якшити і, зрештою, зняти санкції з російських спортсменів, російських чиновників і, звичайно, російських грошей.^xxxii Для них не має значення, що Росія не змінила своєї поведінки, а навпаки, щоденно нарощує руйнування й кровопролиття в Україні. Для спортиивних чиновників це лише додатковий доказ, що санкції, мовляв, “ні на що впливають”. І єдине, здається, що поки що стримує їх від безоглядного занурення у звичний бізнес з Москвою, це громадська думка – “радикали”, що дошкуляють їм, як зізнався недавно президент УЄФА Александр Чеферін, своїми протестами. Але тим гучніше повторюють вони свою звичну мантру про “неефективність” санкцій та про їхню “несправедливість”: «Окремих спортсменів не можна карати за дії їхніх урядів»^xxxiii.

Про яке, однак, «покарання» тут ідеться? Може, їх убивають, як отих шість сотень українських спортсменів, котрі, завдяки росіянам, уже ніколи не візьмуть участі в жодних змаганнях? Може, їх змушутють утікати зі зруйнованої країни та окупованих територій? Позбавляють спортивних залів, стадіонів, басейнів і навіть звичайної можливості проводити тренування без бомбардувань і повітряних тривог? Виявляється, ні, їх просто просять не підтримувати, прямо чи опосередковано, геноцидну війну, яку веде їхній уряд у сусідній країні. Їх усього лише закликають не відбілювати своїми іменами й досягненнями воєнних злочинців, які правлять їхньою країною, не посилювати їхню символічну владу і не додавати їм легітимності своїм спортивним авторитетом. Російські спортсмени, які не підтримують геноцидну війну свого уряду в Україні, безумовно, не несуть жодної правової відповідальності. Але як громадяни Росії, вони несуть повну моральну відповідальність за все, що робить їхня країна. Кожен з них має вибір, кожен може знайти власний спосіб дистанціюватися від злочинних дій свого уряду.

Володимир Гераскевич виступив не лише проти суперечливих правил МОК, а й проти загальної тенденції, яка все більше проявляється у сумнівних рішеннях Комітету, у постійному намаганні не називати речі їхніми справжніми іменами (російська війна в Україні для них це всього лиш «конфлікт» – така собі незначна сімейна сварка) та постійних спробах применшити як масштаб, так і унікальність цього «конфлікту»: «Це одна з 28 воєн і конфліктів, що відбуваються у світі, і всі інші спортсмени мирно змагаються між собою»,^xxxiv — наставляє українців один із чиновників МОК. «На нашій планеті існує 135 конфліктів, у яких ведуться військові дії. За такого стану справ МОК не може ухвалювати якісь вибіркові рішення»,^xxxv — додає інший.

Україні доводиться мати справу сьогодні не лише із зовнішнім ворогом і не лише із дедалі гострішими внутрішніми проблемами, а й зі штивністю та корумпованістю міжнародних інституцій, із невіглаством, егоїзмом і безсоромним цинізмом світових лідерів – від Китаю й Індії до Америки, і з неминучою «втомою від України» серед багатьох, якщо не більшості чужинців, котрі дедалі частіше сприймають Україну як зануду, котра й сама не насолоджується життям, і не дає повною мірою насолоджуватися іншим. Жест Гераскевича, як і міжнародна на нього реакція, показують, однак, що опір можливий, що путіни, ковентрі й інфантіни не всесильні, і що з ними можна і варто боротися.

 

 

Kultura Enter 2026/01
nr 117 (4. ROK WOJNY)