Альгерд Бахарэвіч

Дорогі українці!
Мої герої, мої друзі!
Люди, за яких нам усім тепер болить.

Мені дуже не хотілося б, щоб цей текст скидався на виправдання. Виправдовуватися перед Україною вже пізно – та й не має сенсу, машину війни запущено, смерть йде з різних боків, зокрема з території моєї батьківщини, і виправдовуваннями її не спинити. І мені вельми не хотілося б, щоб мій текст був прочитаний як каяття. Нехай каються ті, у кого на руках кров. Ви на війні, і ви бороните свою країну – а ми не в церкві. І всі ми разом на суді сторії, по різні боки не нами проетксленої цівілізаційної межі. У страшні дні, найперш для України, але і для всієї Європи, спійманої у пастку свого прагнення до миру за будь-яку цінй. Тієї Європи, у яку я ще вірю, і надією якої ви тепер є. Мені дуже хочеться, аби ви дочитали цей текст до кінця. А потім вже ненавиділи, зневажали і прокляли нас, знову і знову – або все ж задумалися, хто протистоїть вам, і чи ротистоїть вам моя Білорусь.

“Ми, білоруси, мирні люди… “ , – так починається гімн Республіки Білорусь. Музика ще радянського часу – тільки слова змінилися. Колись на їхньому місці звучало рабське: „Ми, білоруси, з братньою Руссю…”. Але ані старий гімн БССР, ані новий моя, спрвжня Білорусь не визнавала і не визнає. Він – такий самий символ диктатури, як червоно-зелений стяг і совковий герб. Тільки от світ це вже не надто цікавить.

„Ми, білоруси, мирні люди”. Довгий час така формула задовольняла всіх. Її охоче використовувала як державна пропаганда, так і працівники влади. Ми мирні люди. Це була декларація, під якою підписалися б і влада, і опозиція.
Тепер це брехня. Красива стара казочка про мриних людей і добрих сусідів обернулася криводушною і кривавою облудою. Разом із „братньою Руссю” Білорусь зробилася плацдармом для нападу на Україну, перетворилася на справжнього агресора, стала на один щабель із найодіознішими країнами в історії. Образ „мирних людей” розсипався – тепер навічно. Як і образ нас як жертв – яких століттями гнітили і винищували, а їм вдалося вціліти, і вони варті за це поваги. Лукашенка нарешті привів Білорусь і її народ до того кінцевого глухого кута, з якого вибиратися доведеться усім – навіть тим білорусам, які все життя хвалилися, що ” не цікавляться політикою”. Ніхто не зможе відсидітися і відмовчатися. Ніхто вже не зможе сказати: я тут ні до чого. Ніхто не зможе сказаи: я маленька людина, від мене нічого не залежить. Але найжахливіше навіть не це. За ту ганебну роль, яку Білорусь відіграє зараз, розплачуватися доведеться і майбітнім поколінням. При слові „Білорусь” ще вельми довго у свідомості світу спливатимуть картини війни – тієї війни, де Білорусь вперше в історії не борониться, не є жертвою, а є вірним прислужником путінського фашизму.

Ще недвно ми пишалися, що нарешті маємо гарний „сильний образ у очах світу”. Образ сотень чоловікиів і жінок, які 2020 року вийшли без зброї, лишень із прагненням свободи і словами протесту, проти озброєних бандитів, які називали себе „міліція” і „армія”. Тепер цей образ перекреслений, зафарбований – так у моєму рідному Мінську і по всій Білорусі дос замазують революційні графіті 2020 року. Тільки зафаровують його тепер українською кров’ю – зафарбовують ті, хто так само, як і я, зараховують себе до білорусів. Хоча ми – ті, хто мріє про іншу Білорусь, ті, хто роками намагається ці мрії перетворити на реальність – відчуваємо з вами неспівмірно більший і міцніший зв’язок, ніж зі своїми генералами, тими солдатами, які пішли на вашу землю.

Тому я, білоруський письменник Бахаревич, готовий взяти на себе мою частку відповідальності за те, що відбувається. Я готовий взяти на себе білоруські сором та ганьбу – як це колись, в часи ІІ Світової війни, робили німецькі літератори в еміграції. Це одне із завдань літертаури сьогодні. Але не погоджуюся, що вся моя Білорусь має бути тепер для світу суцільною плямою ганьби та ненависті.
Ви, українці, бороните свою країну. Ваше військо, ваша територіальна оборона, кожні українець та українка разом чиніть опір окупантам. Ваша війна – оборонна та визвольна. Ви вже пройшли такий шлях до свободи, що путінській імперії вас вже ніколи не втягнути у свою тюрму. Україна змінилася вже назавжди.

2020 року ми, білоруси, переконалися, що у нас немає свого війська. Ті збройні формування, які мали нас боронити, вели війн проти беззбройних людей. Люди Білорусі побачили, що ті, хто присягали на вірність народу, зрадили цей народ без найменших вагань, взяли найактивнішу участь у репресіях власних громадян. Відтоді вже ніхто не вважає білоруське військо білорським. У Білорусі нема армії. Є лукашенківські генерали, що заодно з путінськими, що сплять і бчать себе у путінських медалях. Є виконавці їхніх злочинних наказів. І є люди – яких тепер роблять гарматним м’ясом на злочинній війні.

Мені ще раз і ще скажуть, що це лишень слова. Україна чекає від білорусів рішучих дій. Але те, що я можу – це лишень слова. Слова, за які я відповідаю. Вірю в слова – як останню зброю людини. Пишу до вас з еміграції – з тієї Європи, у якій ще панує мир, і мир цей доволі хисткий. Тієї Європи, що сьогодні демонструє неймовірну згуртованість, тієї Європи, яка за вас. А щодо дій… Сотні тисяч білорусів 2020 року вийшли проти цього режиму, який тепер напав на Україну. Серед них був і я, мої друзі, мої колеги. Дисятки тисяч було кинуто до тюрем, де їх катували і продовжують катувати тепер. Десятки тисяч емігрували. І тисячі продовжують чинити ідпільний спротив, залишаючись на батьківщині.

А там, на батьківщині, знищено все. Навіть те мале, що проросло всупереч останніх десятиліть. Там більше немає навіть тієї мінімальної свободи, яка давала нас критично мислити і плідно творити. Не лишилося вільних інформаційних платформ, які б могли розповідати правду про події в Україні і допомагати бачити війну українськими і білоруськими очима. Вони заблоковані, названі „екстримістськими”, журналісти сидять по трмах або працюють з-за кордону. У Білорусі після 2020 року панують біль і жах.
Білорусь – це одна суцільна рана. Не знаю, чи лишилися там сім’ї, яких не торкнулися репресії. Білорусь не встигла ще видихнути після протестів, як її втягнули у війну. Для мене насправді це виглядає так: підняли пораненого, і його головою почали ламати двері в дім сусіда. Хто винуватий? Звичайно, поранений, бо ж голова його.

Тоді, 2020 року, українці дуже сильно підтримували нас у нашій боротьбі. Підтримували перед усім словами – і це були дуже важливі слова, яких ми не забудемо. Ніхто тоді не сказав вам, українці, що ваша підтримка – це усього лишень слова. Чи вина білорусів, що ми не змогли знищити мур? Що дали Путіну окупувати нашу країну? Що дозволили її використати російському фашизму? У історичній перспективі – так, можливо. Але ми живемо тут і тепер. Тисячі білорусів зазнали жорстоких репресій і тепер сидять у тюрмах. І я ніколи не погоджуся, що вони варті ненависті і врезирства. Те, що вони зробили, було не на марно. Білорусь дуже повільно, але таки очуняла від солодкого лукашенківського сну. Історія не вториться за один день. Тих, хто був за свободу, можуть ніколи її не побачити. Але хіба ж це значить, що все те, що вони робили, було даремно?

Невже все те, що про Білорусь писали українські медіа ще два роки тому, було так швидко забуто? Ще задовго до війни? Коли сьогодні я читаю, що українські медіа пишуть про так званий „референдм” у Білорусі, який відбувся в неділю, 28 лютого, не можу повірити своїм очам. Черговий фарс, організований диктатурою з метою встановити тотальний контроль над країною і фінально здати її росіянам, показаний як певне атиукраїнське „волевиявлення” білорусів. Розумію, що точиться інформаційна війна. І що вселяти ненависть до ворога – свята справа. Але ніякого „волевиявлення” не було. Був ще один абсурдний лукашенківський спектакаль, ще одна „елегантна перемога”.

Білорусь тепер живе у ситуації, яку можна описати як громадянську війну під іноземною окупацією. Білорусь – не Україна. У Білорусі немає білоруського уряду, білоруського війська, білоруської міліції, білоруської політики, вільних білоруських ЗМІ. Білорусь понівечена, Білорусь розколота, Білорусь не знає, що їй робити із само собо, як їй вижити і не зникнути з мапи світу і з території моралі. Моя Білорусь існує тепер як розкидані країною і за її межами вогнища спротиву, мета яких тепер – взагалі лишитися і якось зібрати сили. На те, аби вогнища ці могли сьогодні об’єднатися, захопити владу і спинити війну, я б не став розраховувати. Але вони, ці осередки спротиву сьогодні – основа майбутньої мирної держави, вільної сусідки України. І вони цими днями долучаються до підтримки України і роблять усе, що можуть. Чи варто ігнорувати їхні зусилля, якщо вони зроблені для вас – і задля майбутньої Білорусі також?

Колись у 1968 році про сімох радянських десидентів, що вийшли на московську площу, аби протестувати проти вторгнення до Чехословачинни, чехи писали так: ці семеро осіб – як мінімум сім причин, чому ми не можемо ненавидіти Росію. У неділю і понеділок у Білорусі були арештовані за протести проти війни з Україною тисяча білорксі. Сподіватимусь, що ці люди так само – ота тисяча причин, щоб не ставитися з ненавистю до Білорусі.

Дуже не хочу, щоб це текст виглядав як плач і стогін, як ставання на коліна перед вами. Коли я, як і інші білоруси, перераховую мої гонорари на українське військо, на гуманітарну підтримку – я категорично проти того, щоб ви це сприймали як спробу відкупитися від провини. Роблю це як рівний для рівних, як людина і білорус, який не може не допомогти Україні у цю важку годину. Коли ми з дружиною виходимо на демонстрацію на підтримку України – робимо це не через покуту сумління, а для того, щоб впливати на західних політиків, які все ще слухають, що каже їм народ.

Коли я, емігрант на пташиних правах, пишу цей текст білоруською з австрійського Граца для українців і своїх співвітчизників – я роблю це не для того, аби ви мені пробачили, а тому, що не можу і не хочу мовчати. Коли я писав свої книги, свої есе, коли попереджав в романі „Собаки Європи” про небезпеку путінської імперії – більшість сприймала це як антиутопію і фантасмагорію. Тепер ми живемо у ній – і ви, і ми. Чи зробив я все, що міг? Це питання не до вас. Це питання до мене. І я мушу відповісти на нього сам. Як і всі білоруси.
Але не можу спокійно і з розумінням дивитися, як нам пишуть у соцмережах: „ну і любіть свого путіна”. Пишуть не путіноїдам, а тим білорусам, що билися проти путінського фашизму і не давали Білорусі бути ганьбою Європи. Не можу без жаху і злості читати, як розбивають скло білорусам, які допомагають українським втікачам – тільки тому, що на машині білоруські номери. Не можу читати, як друзі України, які пройшли через репресії, кажуть в обличчя: „ви, тварі, цілуйте свого лакашенку”. Що вам дасть така ненависть? Якщо ви впевнені, що вона допоможе перемогти окупантів – що ж, пишіть це. Ми зрозуміємо. І будемо підтримувати вас мовчки і зціпивши зубі від кривди. Пишіть і нищіть окупантів, звідкіля б вони не йшли – з Росії або Білорусі, з Чечні чи ще звідкілясь. Ми будемо тільки раді кожній втраті серед ваших ворогів. Але така безрозсудна ненависть до всього, що називає себе білоруським, не додає вам союзників у ворожому таборі.

Та й більшість з нас і не живе у ворожому таборі. Тепер ми у пустці – між світлом і темрявою. Нам соромно і образливо, нам страшно – але ми на вашому боці. Хто словом, хто морально, хто вчинками, хто зброєю – бо за вас воюють і білоруси. А дехто просто читає новини – і не може заснути у безсиллі розпачі, проклинаючи тих, хто розв’язав цю війну. Ми не обирали, де нам народитися. Як і ви.
Частка д’явольського плану Москви – примножувати ненависть. Усюди, де можна. Це їхнє завдання на перспективу, реалізація якої почалася вже давно. Для Кремля особливо важливо розпалювати ненависть між сусідами. Довести рівень ненависті до такого пункту, після якого повернення до нормальних відносин вже неможливе. А потім, відповідно їхнього задум, буде класичне divide et impera – „поділяй і владарюй”.

Шановні українці, ворог у нас з вами один. І він вельми радий кожному конфлікту між нами. Бачачи, як ненависть між вчорашніми друзями-сусідами росте, Путін і Лукашенко задоволено усміхаються. Значить, все йде відповідно до їхнього плану. Невже ми хочемо, щоб вони усміхалися?
Ворог у нас один. Кажу це білорусам і українцям: ворог у нас один, не забувамо про це.
Хоча, може, вже й занадто пізно.
Грац, 1 березня 2022

**********
Czasopis „Український тиждень”
Альгерд Бахарэвіч

ЛІСТ ДА ЎКРАІНЫ

Дарагія ўкраінцы! Мае героі, мае сябры.
Людзі, за якіх нам усім цяпер баліць.

Мне вельмі не хацелася б, каб гэты тэкст выглядаў як апраўданьне. Апраўдвацца перад Украінай ужо позна — дый ня мае сэнсу, машына вайны запушчаная, сьмерць ідзе адразу з розных бакоў, у тым ліку з тэрыторыі маёй радзімы, і апраўданьнямі яе не спыніць. І мне вельмі не хацелася б, каб мой тэкст быў прачытаны як пакаяньне. Няхай каюцца тыя, у каго на руках кроў. Вы на вайне, і вы бароніце сваю краіну — а мы не ў царкве. І ўсе мы разам на судзе гісторыі, па розныя бакі ня намі праведзенай цывілізацыйнай мяжы. У страшныя дні, найперш для Ўкраіны, але і для ўсёй Эўропы, спайманай у вечную пастку свайго імкненьня да міру любой цаной. Той Эўропы, у якую я яшчэ веру і надзеяй якой вы цяпер ёсьць. Мне вельмі хочацца, каб вы дачыталі гэты тэкст да канца. А затым ужо ненавідзелі, пагарджалі і праклялі нас, зноў і зноў — або ўсё ж задумаліся, хто супрацьстаіць вам, і ці супрацьстаіць вам мая Беларусь.

“Мы, беларусы, мірныя людзі… “
Так пачынаецца дзяржаўны гімн Рэспублікі Беларусь. Музыка яшчэ з савецкіх часоў — толькі словы зьмяніліся. Некалі на іх месцы гучала рабскае: “Мы, беларусы, з братняю Русьсю…” Але ні стары гімн БССР, ні новы мая, сапраўдная Беларусь не прызнавала і не прызнае. Ён — гэткі самы сымбаль дыктатуры, як чырвона-зялёны сьцяг і саўковы герб. Толькі вось сьвет гэта ўжо ня надта цікавіць.
“Мы, беларусы, мірныя людзі”. Доўгі час такая формула задавальняла ўсіх. Яе ахвотна выкарыстоўвала як дзяржаўная прапаганда, так і праціўнікі ўлады. Мы мірныя людзі. Гэта была дэклярацыя, пад якой падпісаліся б і ўлада, і апазыцыя.

Цяпер гэта брахня. Прыгожая старая казка пра мірных людзей і добрых суседзяў умомант абярнулася крывадушнай і крывавай хлусьнёй. Разам “з братняю Русьсю” Беларусь зрабілася пляцдармам для нападу на Украіну, ператварылася ў сапраўднага агрэсара і стала ўпоравень з самымі адыёзнымі краінамі ў гісторыі. Вобраз “мірных людзей” рассыпаўся — ужо навечна. Як і вобраз нас як ахвяраў — якіх стагодзьдзямі прыгняталі і вынішчалі, а яны здолелі ацалець і вартыя за гэта павагі. Лукашэнка нарэшце прывёў Беларусь і яе народ у той апошні тупік, зь якога выкарасквацца давядзецца ўсім — нават тым беларусам, якія ўсё жыцьцё пахваляліся, што “не цікавіцца палітыкай”. Ніхто ня зможа адсядзецца і адмаўчацца. Ніхто ўжо ня зможа сказаць: я тут ні пры чым. Ніхто ня зможа сказаць: я чалавек маленькі, ад мяне нічога не залежыць. Але самае жахлівае нават ня гэта. За тую ганебную ролю, якую Беларусь адыгрывае цяпер, расплачвацца давядзецца і будучым пакаленьням. Пры слове “Беларусь” яшчэ вельмі доўга ў сьвядомасьці сьвету будуць усплываць карціны вайны — той вайны, дзе Беларусь упершыню ў гісторыі не абаронца і не ахвяра, а верны паслугач пуцінскага фашызму.

Яшчэ нядаўна мы ганарыліся, што нарэшце маем прыгожы моцны вобраз у вачах сьвету. Вобраз сотняў тысяч мужчын і жанчын, якія ў 2020-м выйшлі бяз зброі, толькі з прагай свабоды і словамі пратэсту, супраць узброеных бандытаў, якія называлі сябе “міліцыяй” і “арміяй”. Цяпер гэты вобраз перакрэсьлены, замазаны — так у маім родным Менску і па ўсёй Беларусі дагэтуль замазваюць рэвалюцыйныя графіці 2020-га. Толькі замазваюць яго цяпер украінскай крывёй — замазваюць тыя, хто таксама, як і я, лічаць сябе беларусамі. Хоць мы — тыя, хто марыць пра іншую Беларусь, тыя, хто гадамі спрабуе ператварыць мару ў рэальнасьць — адчуваем з вамі несувымерна большую і мацнейшую сувязь, чым са сваімі генэраламі, з тымі салдатамі, якія пайшлі на вашую зямлю.

Таму я, беларускі пісьменьнік Бахарэвіч, гатовы прыняць на сябе маю частку адказнасьці за тое, што адбываецца. Я гатовы прыняць на сябе беларускія сорам і ганьбу — як гэта некалі, у часы другой сусьветнай, рабілі нямецкія літаратары ў эміграцыі. Гэта адна з задачаў літаратуры сёньня.

Але я ня згодны з тым, што ўся мая Беларусь мусіць быць цяпер для сьвету суцэльнай плямай ганьбы і нянавісьці.
Вы, украінцы, бароніце сваю краіну. Вашае войска, вашая тэрытарыяльная абарона, кожны ўкраінец і кожная ўкраінка разам чыняць адпор акупантам. Ваша вайна — абарончая і вызваленчая. Вы ўжо прайшлі такі шлях да свабоды, што пуцінскай імпэрыі вас ужо ніколі не вярнуць у сваю турму. Украіна зьмянілася ўжо назаўсёды.

У 2020-м мы, беларусы, пераканаліся, што ў нас няма свайго войска. Тыя фармаваньні, якія мусілі бараніць нас, вялі вайну супраць бяззбройных людзей. Людзі ў Беларусі пабачылі, што тыя, хто даваў прысягу на вернасьць народу, здрадзілі гэтаму народу без усялякіх ваганьняў, узялі самы актыўны ўдзел у рэпрэсіях супраць уласных грамадзян. З таго часу ўжо ніхто ня лічыць беларускае войска беларускім. У Беларусі няма войска. Ёсьць лукашэнкаўскія генэралы, якія заадно з пуцінскімі, якія сьпяць і бачаць сябе ў пуцінскіх мэдалях. Ёсьць выканаўцы іх злачынных загадаў. І ёсьць людзі — якіх цяпер робяць гарматным мясам на злачыннай вайне.
Мне зноў і зноў скажуць, што гэта толькі словы. Украіна чакае ад беларусаў рашучых дзеяньняў. Але тое, што я магу — гэта толькі словы. Словы, за якія я адказваю. Я веру ў словы — як апошнюю зброю чалавека. Я пішу вам з эміграцыі — з той Эўропы, у якой яшчэ пануе мір, і гэта даволі хісткі мір. Той Эўропы, якая сёньня дэманструе неверагодную згуртаванасьць, той Эўропе, якая за вас. А што да дзеяньняў… Сотні тысяч беларусаў у 2020-м выйшлі супраць гэтага рэжыму, які цяпер напаў на Украіну. Сярод іх быў і я, мае сябры, мае калегі. Дзясяткі тысяч былі кінутыя ў турмы, дзе іх катавалі і працягваюць катаваць цяпер. Дзясяткі тысяч эмігравалі. І тысячы працягваюць чыніць падпольны супраціў, застаўшыся на радзіме.

А там, на радзіме, зьнішчана ўсё. Нават тое малое, што прарастала насуперак уладзе апошнія дзесяцігодзьдзе. Там больш няма нават той мінімальнай свабоды, якая дазваляла нам крытычна мысьліць і плённа ствараць. Не засталося вольных інфармацыйных плятформаў — якія маглі б расказваць праўду пра падзеі ва Ўкраіне і дапамагаць бачыць вайну ўкраінскімі і беларускімі вачыма. Яны заблякаваныя, прызнаныя “экстрэмісцкімі”, журналісты сядзяць у турмах або працуюць з замежжа. На Беларусі пасьля 2020-га пануюць боль і жах. Беларусь — гэта адна суцэльная рана. Я ня ведаю, ці засталіся сем’і, якія б не закранулі рэпрэсіі. Беларусь не пасьпела нават уздыхнуць пасьля разгрому пратэстаў, як яе ўцягнулі ў вайну. Для мяне гэта сапраўды выглядае так: параненага чалавека паднялі і ягонай галавой пачалі ламаць дзьверы ў дом суседа. Хто вінаваты? Вядома, паранены. Галава ж ягоная.

Тады, у 2020-м, украінцы вельмі моцна падтрымлівалі нас у нашай барацьбе. Падтрымлівалі найперш словамі — і гэта былі вельмі важныя словы, якія мы не забудзем. Ніхто тады не сказаў вам, украінцы, што вашая падтрымка — гэта ўсяго толькі словы. Ці віна беларусаў, што мы не змаглі разбурыць мур? Што далі Пуціну акупаваць нашу краіну? Што дазволілі скарыстаць яе
расейскаму фашызму? У гістарычнай пэрспэктыве — так, магчыма. Але мы жывем тут і цяпер. Тысячы беларусаў зазналі жорсткія рэпрэсіі і цяпер сядзяць у турмах. І я ніколі не пагаджуся, што яны вартыя нянавісьці і пагарды. Тое, што яны зрабілі, было не дарэмна. Беларусь вельмі павольна, але ачуняла ад салодкага лукашэнкаўскага сну. Гісторыя ня робіцца за адзін дзень. Тыя, хто быў за свабоду, могуць ніколі яе не пабачыць. Але хіба гэта значыць, што ўсё, што яны рабілі, было дарэмна?

Няўжо ўсё тое, што пісалі пра Беларусь украінскія мэдыі яшчэ два гады таму, было так хутка забыта? Яшчэ задоўга да вайны? Калі я чытаю сёньня, што пішуць украінскія мэдыі пра так званы “рэфэрэндум” у Беларусі, які прайшоў у нядзелю, я не магу паверыць вачам. Чарговы фарс, арганізаваны дыктатурай з мэтай усталяваць татальны кантроль над краінай і канчаткова здаць яе расейцам, паказаны як нейкае антыўкраінскае “волевыяўленьне” беларусаў. Я разумею, што ідзе інфармацыйная вайна. І што ўнушаць нянавісьць да ворага — сьвятая справа. Але ніякага “волевыяўленьня” не было. Быў яшчэ адзін абсурдны лукашэнкаўскі спэктакль, яшчэ адна “элегантная перамога”.
Беларусь цяпер жыве ў сытуацыі, якую можна апісаць, як грамадзянскую вайну пад замежнай акупацыяй. Беларусь – не Украіна. У Беларусі няма беларускага ўраду, беларускага войска, беларускай міліцыі, беларускай палітыкі, вольных беларускіх мэдыяў. Беларусь зьнявечаная, Беларусь расколатая, Беларусь ня ведае, што ёй рабіць з самой сабой, як выжыць і як ня зьнікнуць з мапы сьвету і з тэрыторыі маралі. Мая Беларусь існуе цяпер як раскіданыя па краіне і за яе межамі ачагі супраціву — задача якіх цяпер: наогул застацца і неяк зьбіраць сілы. На тое, каб гэтыя ачагі маглі сёньня аб’яднацца, захапіць уладу і спыніць вайну, я б разьлічваць ня стаў. Але гэтыя ачагі супраціву — аснова будучай мірнай дзяржавы, вольнай суседкі вольнай Украіны. І яны ў гэтыя дні далучаюцца да падтрымкі Ўкраіны і робяць усё, што могуць. Ці варта ігнараваць іх высілкі, калі яны робяцца дзеля вас — і дзеля будучай Беларусі таксама?

Некалі ў 1968-м пра семярых савецкіх дысыдэнтаў, якія выйшлі на маскоўскую плошчу, каб пратэставаць супраць уварваньня ў Чэхаславаччыну, чэхі напісалі так: гэта сямёра чалавек — як мінімум сем прычын, па якіх мы ня можам ненавідзець Расею. У нядзелю і панядзелак у Беларусі былі арыштаваныя за пратэсты супраць вайны з Украінай тысяча беларусаў. І мне хочацца спадзявацца, што гэтыя людзі таксама — тысяча прычын, каб ня ставіцца да Беларусі зь нянавісьцю.

Мне вельмі ня хочацца, каб гэты тэкст выглядаў як плач і енк, як стаяньне на каленях перад вамі. Калі я, як і іншыя беларусы, пералічваю свае ганарары на украінскае войска, на гуманітарную падтрымку — я катэгарычна супраць таго, каб гэта ўспрымалася вамі як спроба адкупіцца ад віны. Я раблю гэта як роўны для роўных, як чалавек і беларус, які ня можа не дапамагчы Ўкраіне ў цяжкі час. Калі мы з жонкай выходзім на дэманстрацыі ў падтрымку Ўкраіны — мы робім гэта не праз пакуты сумленьня, а для таго, каб паўплываць на заходніх палітыкаў, якія ўсё яшчэ слухаюць, што кажа ім народ. Калі я, эмігрант на птушыных правах, пішу гэты тэкст па-беларуску з аўстрыйскага Граца для ўкраінцаў і сваіх суайчыньнікаў — я раблю гэта не для таго, каб вы прабачылі мне, а таму, што не магу і не хачу маўчаць. Калі я пісаў свае кнігі, свае эсэ, калі папярэджваў у рамане “Сабакі Эўропы” пра небясьпеку пуцінскай імпэрыі — большасьць успрымала гэта як антыўтопію і фантасмагорыю. Цяпер мы жывем у ёй — і вы, і мы. Ці зрабіў я ўсё, што мог? Гэта пытаньне не да вас. Гэта пытаньне да сябе. І я мушу адказаць на яго сам. Як і ўсе беларусы.
Але я не магу спакойна і з разуменьнем глядзець, як нам пішуць у сацсетках: “ну і любіце свайго пуціна!” Пішуць не пуціноідам, а тым беларусам, хто змагаўся як мог супраць пуцінскага
фашызму і не даваў Беларусі быць ганьбай Эўропы. Я не магу бяз жаху і злосьці чытаць, як разьбіваюць шкло беларусам, якія дапамагаюць украінскім уцекачам — толькі таму, што на машыне беларускія нумары. Не магу чытаць, як сябрам Украіны, якія прайшлі праз рэпрэсіі, кажуць у твар: “вы тварі, цалуйце свайго лукашэнку”. Як выганяюць з дому тых, хто ратаваўся ва Ўкраіне ад лукашызму. Што вам дасьць такая нянавісьць? Калі вы перакананыя, што яна дапаможа, каб перамагчы акупантаў — што ж, пішыце, кажыце нам гэта. Мы зразумеем. І будзем падтрымліваць вас моўчкі і сьцяўшы зубы ад крыўды. Пішыце і нішчыце акупантаў, адкуль бы яны ні ішлі — з Расеі або Беларусі, з Чачні ці аднекуль яшчэ. Мы будзем толькі радыя кожнай страце вашых ворагаў. Але такая безаглядная нянавісьць да ўсяго, што заве сябе беларускім, не дадае вам саюзьнікаў у варожым стане. Ды большасьць з нас і не жыве ў варожым стане. Цяпер мы ў пустаце — паміж сьвятлом і цемрай. Нам сорамна і крыўдна, нам страшна — але мы на вашым баку. Хто словам, хто маральна, хто ўчынкам, хто зброяй — бо за вас ваююць і беларусы. А нехта проста чытае навіны — і ня можа заснуць у бясьсільлі і роспачы, дасылаючы праклёны на тых, хто разьвязаў гэтую вайну.

Мы не выбіралі, дзе нам нарадзіцца. Як і вы.
Частка д’ябальскага пляну Масквы — множыць нянавісьць. Паўсюль дзе можна. Гэта іх задача на пэрспэктыву, рэалізацыя якой пачалася ўжо даўно. Асабліва важна для Крамля распальваць нянавісьць паміж сваімі суседзямі. Давесьці ўзровень нянавісьці да такога пункту, пасьля якога вяртаньне да нармальных стасункаў ужо немагчымае.
А далей, паводле іхнай задумы, будзе клясычнае divide et impera.
Шаноўныя ўкраінцы, вораг у нас з вамі адзін. І ён вельмі рады кожнаму канфлікту паміж намі. Бачачы, як нянавісьць паміж учарашнімі сябрамі-суседзямі расьце, Пуцін і Лукашэнка задаволена ўсьміхаюцца. Значыць, усё ідзе паводле іхнага пляну. Няўжо мы хочам, каб яны ўсьміхаліся?
Вораг у нас адзін. Я кажу гэта беларусам і ўкраінцам: вораг у нас адзін, не забывайма пра гэта.
Хоць, можа, ужо й занадта позна.

 

Kultura Enter
2022/01 nr 102 „Solidarni z Ukrainą”