Strona główna/[UA] Через Польщу на Балкани

[UA] Через Польщу на Балкани

Через Польщу на Балкани
Андрій Любка

Так сталося, що без Польщі я б не став балканістом, а без польської мови не вивчив би сербську. У 2012 році, перебуваючи на стипендії міністра культури Польщі Gaude Polonia у Варшаві, я дізнався про існування Інституту Східноєвропейських Досліджень Варшавського університету (Studium Europy Wschodniej), без особливих надій подав туди документи – і вже за півроку знову став студентом.

В Інституті можна було вибрати для вивчення один з регіонів нашої частини світу. Хоча я народився в Ризі, в Прибалтиці, та вибрав геть протилежний напрям – Балкани. Мені здавалося тоді, що це найбільш екзотичний і цікавий регіон Європи. Література, музика, кухня й алкоголь там – геніальні, хіба можна було цьому пручатися? Крім того, нас готували як політологів, майбутніх аналітиків і дипломатів, а Балкани – це порохова бочка, де конфлікти існуватимуть ще багато поколінь, тож роботи вистачить на всіх.

Для кожного регіону додавався список мов, з яких можна було вибрати для вивчення одну. Я спочатку думав про турецьку чи грецьку, але потім вибрав таки сербську. Бо знаю українську, російську й розумію білоруську зі східної гілки слов’янських мов, знаю польську і розумію чеську й словацьку із західних. Пам’ятаю старослов’янську з університету. Додавши до цього переліку сербську, я став справжнім славістом. Крім того, був ще й корисливий розрахунок: оскільки після розпаду Юґославії утворилися нові держави й кожна з них проголосила свою мову, то в CV я міг записати сербську, хорватську, боснійську, чорногорську і сербохорватську мови!

Після отримання диплому я чітко зрозумів, що наукова, аналітична чи дипломатична робота мене не цікавлять, тому сконцентрувався на літературній діяльності. Писав свої книжки і перекладав чужі. Є навіть щось таке, за що мені соромно: після закінчення Варшавського університету я сконцентрувався на перекладі балканських авторів. Таким чином виходить, що я в Польщі вивчив сербську, щоб припинити перекладати з польської. Це пов’язано з тим, що в Україні й без мене вистачає перекладачів із польської, а пост-юґославські літератури мені чомусь здають трохи цікавішими і більш актуальними для України в умовах війни. Але я все ж вірю, що невдовзі повернуся і до перекладу з польської.

Зазвичай для перекладу я вибираю добру літературу, але – на превеликий жаль мого видавця – це не означає, що й популярну чи масову. Упродовж останніх чотирьох років я переклав із сербської романи Срджана Валяревича «Комо» й Светіслава Басари «Фама про велосипедистів», з боснійської – роман-репортаж Мухарема Баздуля «Концерт», з хорватської – збірку вибраних віршів культового молодого поета Марка Поґачара «Людина вечеряє в капцях свого батька» (разом із Аллою Татаренко) і роман добре відомого в Польщі Мілєнка Єрґовича «Батько». Оскільки частина з цих книжок уже є в польському перекладі, то я розповім про два романи, які польському читачеві ще недоступні. Роблю це з надією, що ними зацікавиться якийсь польський перекладач чи видавець.

Отож, «Комо» Срджана Валяревича – це роман про молодого сербського письменника, який отримує запрошення на резиденцію над озером Комо в Італії. Резиденція розташована у розкішній віллі Рокфеллера, для молодого літератора, який приїхав з бідної країни, що пережила розпад, війни й гіперінфляцію – це справжній палац. У своїй заявці він писав, що буде працювати над романом про важкі будні свого народу. Але коли приїхав на Комо, виявилося, що для гостей вілли передбачено вільний бар – найкращі італійські вина подають безплатно. Книжка складається з 30 розділів, як днів у місяці. Кожен з цих днів письменник присвятив вину й прогулянкам, а не писанню роману.

Та це не книжка про пияцтво й ледачість молодого письменника. Бо другим, прихованим дном, яке й зробило роман «Комо» культовим у Сербії (сім перевидань!), є війна, що трясла екс-Югославією впродовж дев’яностих років. Тільки книжка ця – з тих найкращих зразків психологічної воєнної прози, де слово «війна» майже не вживається і де взагалі немає описів батальних сцен. Валяревич описує місячний побут ліричного героя над озером Комо: шикарні вечері, дорогий алкоголь, прогулянки горами, загравання з місцевими дівчатами і таке інше, що ми знаємо про напружену письменницьку роботу. А де ж там війна, запитаєте ви. І я відповім: її немає. Тому це й моторошна книжка, справжній воєнний горрор, адже розповідає про втечу: від себе, в іншу країну, в алкоголь. Бо цьому молодому чоловікові всього двадцять із копійками, і це єдиний раз у житті, коли йому стільки. Більше це не повториться. За місяць він повернеться – і його можуть мобілізувати, вислати вбивати, вбити. А йому один-однісінький раз двадцять із лишком і, за великим рахунком, він не винен, що народився в проклятій частині світу, де війни випадають на долю кожного покоління. Він хоче пожити – бодай один місяць – як «біла людина», розважатися, насолоджуватися, подорожувати й знайомитися, просто жити. За лаштунками цієї приватної історії палає у вогні і тоне в крові його рідна країна, вся колишня Югославія, Балканський півострів. Стипендія закінчується, герой повертається в пекло. Цілком можливо, що це був найкращий місяць у його житті.

Роман «Фама про велосипедистів» ставить найважливіше питання нашого часу: чи їздив Ісус на велосипеді? «Фама про велосипедистів» – найвідоміший і найуспішніший роман Светислава Басари, а написав автор чимало: понад сорок романів, збірок оповідань і п’єс. У сучасній сербській літературі він посідає особливе місце визнаного класика; Басарі ближчі юнацький бунт і жартівлива провокація, він повсякчас намагається здивувати читача несподіваним поворотом історії. Власне, саме історія – та що з великої літери І – є основним матеріалом для його творчості. «А що було б, якби?», – запитує себе автор, вигадуючи новий сюжет. Усі найкращі його романи – це альтернативні історії, своєрідна якбитологія. Теорії змов, масони й тамплієри, таємний уряд світу, секретні документи й метафізичні загадки – ось далеко не повний набір «інгредієнтів», що їх вміло змішує автор. Серед сербських письменників Басара мав одного вчителя – постмодерніста Мілорада Павича, але це, либонь, той випадок, коли можна вважати, що учень перевершив свого наставника.

І зробив це завдяки блискучому, іскрометному почуттю гумору. Ерудит, людина енциклопедичних знань, фанатичний письменник (щороку – книжка!) Светислав Басара зацікавлює читача детективним сюжетом, пропонує йому своє власне, майстерно сконструйоване бачення Історії, але по-справжньому полонить саме дотепними вибриками. Уявіть собі Ісуса, який в’їжджає до Єрусалима на велосипеді. Або Святого Духа, який дивиться згори на грішний світ, а бачить лише рухомі хрести (так згори виглядають велосипеди). Шерлока Голмса, який зазнає фіаско в справі з двоколісниками, чи Зиґмунда Фройда, що зустрічає членів Ордену велосипедистів у рамках своєї лікарської практики. Уява Басари не знає меж, але завжди закамуфльована під ретельне дослідження – автор сипле цитатами, історичними фактами, назвами трактатів, деталями з біографій реальних осіб, апокрифічними теоріями й оніричною термінологією. Цю техніку можна порівняти з такою популярною нині творчістю Дена Брауна, помітити в ній коріння фейкових новин, сфальшованої для пропаганди історії, словом, роман цей, та й уся творчість автора, ідеально вписуються в нашу гібридну добу. Якби не одне «але».

Річ у тім, що «Фама про велосипедистів» вперше побачила світ три десятиліття тому – у 1987 році. Як розповідає автор, цей роман писався фрагментарно, непов’язаними розділами, шматками, йому взагалі довший час здавалося, що це якісь окремі фантастичні оповідання. Кінець вісімдесятих – турбулентна пора, коли в соціалістичній Югославії аж клекотіло від видання різноманітних розсекречених документів, сфальшованих рукописів неіснуючих осіб, підтасованої націоналістами «правди» про історичні події, на кухнях переповідалися чутки про теорії змов, а в публічному просторі ширилися заклики розвалити федерацію. Під цим кутом «Фама» – документ епохи, його живий нерв, адже автор писав її ще й для того, щоб поглузувати над масовим психозом, у який западала його батьківщина.

Виходить, що я прийшов на Балкани через Польщу, а тепер, сподіваюся, якась добра балканська книжка прийде до польських читачів через мене. Так коло замкнеться.

Андрій Любка

Andrij Lubka; Ukraina, 2014. Fot. z archiwum A. Lubki.

Andrij Lubka; Ukraina, 2014. Fot. z archiwum A. Lubki.