Уявні стіни, віртуальні мости
Микола Рябчук

 

Колекція симулякрів

Єдиний міст, який мені випало бачити у дитинстві, перетинав річку Стир, відокремлюючи місто Луцьк від села Рованці, де я проводив у діда з бабою шкільні канікули. То був залізничний міст, закритий для пішоходів. Лише військові з невеличкого гарнізону обабіч могли на нього заходити, та ще подеколи залізничники під суворим наглядом тих-таки військових.

Уся довколишня територія була обгороджена колючим дротом, а при самому мості височіла вартова вежа. Це, втім, не заважало нам, дітлахам, проникати на заборонену територію – на щастя, не заміновану – у пошуках ожини, аґрусу чи затишного місця серед кущів для рибалки. Місто було зовсім поруч, на другому березі річки, але щоб потрапити до нього, треба було пройти трохи вниз за течією до порому. Або, якщо взимку, – перейти по льоду. Проблеми з’являлися пізньої осені, коли ріка бралась кригою, ще надто тонкою, щоб по ній ходити, але вже досить цупкою, щоб заблокувати пором. Селяни на кілька тижнів опинялися майже цілком ізольованими від світу. У критичному випадку вони, звісно, могли пройти ще далі за течією до автомобільного мосту. Але це справді мусив бути дуже критичний випадок, щоб теліпатись до міста десять кілометрів по багнюці.

Цікаво, що я ніколи не чув нарікань з приводу неприступності залізничного мосту. Він височів у всіх на виду і місто за ним виглядало напрочуд легкодосяжним. Та ніхто чомусь про цей найкоротший шлях навіть не мріяв. Міст, здавалося, був замкнений не лише для людей, а й для їхніх думок.

Ніхто не знав до пуття, навіщо його так ретельно охороняють. Навряд щоб зловмисних диверсантів і шпигунів могла цікавити марґінальна гілка, якою проходить лише кілька поїздів на день. Міст, припускаю, був сакральним об’єктом, символом державної всюдисищості і недремності, потаємнсті й незбагенності – у найкращих традиціях Франца Кафки.

Можливо, саме з того дитячого досвіду походить моя подальша недовіра до метафори “аркодужних мостів”, які буцімто єднають народи у пишномовному й пустопорожньому совєтському міфі. Бо той міст, поблизу якого я вудив рибу й збирав ожину, був насправді стіною, фейком, кафкіанською химерою. Згодом я стрінув ще чимало таких симулякрів – на совєтському кордоні, на австрійському, на німецькому… Мій останній і, ймовірно, найважливіший досвід такого роду походить із Донецька – міста, де я побував востаннє за рік до війни.

З-поміж найцікавіших тамтешніх речей мені особливо запам’ятався “Міст українсько-російської дружби” на високому березі Кальміуса. Він скидався не так на міст, як на трамплін для стрибків у воду. Чи, можливо, на парашутну вишку. Виглядав як запрошення росіянам: ми, мовляв, збудували своїх п’ять метрів, тепер ви збудуйте з протилежного боку своїх п’ятсот. Але то була радше моя іронія, а не творців того пам’ятника. Вони, схоже, цілком серйозно оздобили його бєрьозками і калинами, гербами і прапорами, а також двома бабехами, одна з яких мала віночок на голові, а друга – кокошнік.

Та найбільше враження справляли два персонажі, котрі невідомо як у цей пантеон затесалися. То були Вінні-Пух і Паць, котрі поростували мостом, узявшись за руки чи, пак, за лапки, викликаючи в мені знов-таки нездоланну підозру щодо потаємної іронічності, ба глузливості авторів цього архітвору. Бо коли припустити, що Вінні-Пух, як і належить ведмедеві, символізує Росію, то Україна тоді – Свиня, тобто підсвинок. Якщо ж навпаки, Вінні-Пух – це гігант Янукович, а крихітка Паць – це кремлівський карлик, то символізм виявляється ще крамольнішим.

Я поділився сумнівами з місцевим колегою, який мене супроводжував, на що він відчайдушно замахав руками: тихіше, мовляв, – почують!..

Міст, як я й припускав, був насправді стіною.

За рік-півтора усі ці “мости” обернулись монументальними стінами.

Стіни у голові

Восени 2001-го я опублікував був статтю під провокативною назвою “Дві України”, яка знайшла собі не лише прихильників, а й завзятих критиків, особлив серед тих, хто самої статті не читав, зате знав її заголовок. Я підступно, на їхню думку, поділив Україну, демонізував Схід, перебільшив регіональні відмінності і щедро полив водою кремлівський млин.

Це мені нагадувало лінчування кур’єра, що приніс погані новини, чи нарікання на лікаря, що поставив неприємний діагноз. Хоч насправді я й не думав протиставляти схід заходові чи російськомовців україномовцям. Я говорив про речі серйозніші: про два несумісні національні проекти, два типи ідентичності і дві досить різні системи цінностей. Мені йшлось не про стіни між українськими регіонами, а про стіни в українських головах. Якщо понад третина неселення в нашій країні, за даними соціологів, ніколи в житті не бувала за межами власної області, й ще третина бувала там тільки раз, то подолати їхні стереотипні уявлення одне про одного було вельми проблематично.

2006 року соціологи з Центру ім. Разумкова попросили своїх респондентів оцінити за 10-бальною шкалою, наскільки близькими до себе вони вважають жителів різних регіонів України та деяких сусідніх держав “за характером, звичаями, традиціями”. Київ і центр України цілком прогнозовано були визнані за найближчі, натомість жителі сусідніх країн ­– за найдальші. З парадигми, однак, випали жителі Росії та Білорусі: вони виявилися помітно ближчими для середнього українця за жителів західної України.

І якщо гадану спорідненість з росіянами можна було якось пояснити високим відсотком етнічних росіян і російськомовців у самій Україні та фактичним домінуванням в Україні російських мас-медій і масової культури з притаманною їм гламуризацією всього російського, то уявлення українців про буцімто “близькість” із білорусами не мали під собою жодного опертя – ні реального, заснованого на особистому досвіді, ні навіть віртуального, заснованого на медіях та маскульті. Та “Білорусь”, що в їхніх головах, не співвідноситься жодним чином із реальною Білоруссю, в якій абсолютна більшість українців зроду не бувала, живих білорусів не бачила, і про тамтешню історію та культуру знає не більше, ніж про молдавську або словацьку. “Білоруси”, котри видається їм надзвичайно близькими – ближчими навіть від західних українців, – це чиста ідеологема, частина імперського міфу про три “братні” народи, котрі конче мусять бути “споріднені”. Це уявлення не потребує фактів, не потребує знання; міф, як відомо, не вимагає доведення й не підлягає жодному логічному спростуванню; “білорусів” зовсім не треба знати, щоб щиро вірувати, що вони – “наші”, русько-совєтські, православні, східнослов’янські.

Припускаю, що й росіяни у цих уявленнях такі самі фіктивні; фіктивні в них і західні українці, яких середньоукраїнська свідомість ставить (“за характером, звичаями, традиціями”) в один ряд з іноземцями. Це не конче означає, що росіяни чи білоруси – “хороші”, а західні українці – “погані”. Це означає лише, що одні з них – “наші” (навіть якщо погані); а другі – “чужі” (навіть якщо хороші). Ми можемо скільки завгодно кепкувати з цієї інфантильної, міфологічної свідомості, а проте саме вона визначає поведінку мільйонів людей, і в цьому сенсі є вагомішою за ту реальність, яка видається нам об’єктивною. І бар’єри, які вона вибудовує – між різними групами, між регіонами, між Україною й світом, – не так просто здолати, беручи до уваги живучість міфа і його засадничий імунітет до будь-яких фактів та аргументів.

Не так давно (у 2016-му) соціологи з Центру ім. Разумкова повторили своє опитування, дещо змінивши, щоправда, його параметри. Цим вони, на жаль, унеможливили пряме порівняння нових результатів із попередніми й істотно ускладнили зокрема з’ясування впливу Євромайдану й неоголошеної російсько-української війни на сприйняття українцями міжрегіональних відмінностей у своїй країні. Проте принаймні одна особливість з опитування 2006 року простежується і в результатах нового: росіяни й надалі (попри військову агресію) залишаються для більшості українців головним “нашим”, в одному ряду з жителями центральної України, а галичани й надалі залишаються головним “чужим”, в одному ряду з громадянами Євросоюзу.

Попри відсутність у цьому новому дослідженні запитання про білорусів, можна з певністю стверджувати, що українці в основній своїй масі й надалі ідентифікують себе з уявною православно-східнослов’янською спільнотою “наших” і зараховують до “чужих” усіх, хто за своїми “традиціями і поглядами” до тої спільноти не вписується. В цьому сенсі “дві України” – це дві спільноти, одна з яких рішуче не визнає своїми так званих “наших”, а друга – ніяк не може з тими “нашими” розпрощатись.

Мости підполковника Ніколсона

У романі “Міст через річку Квай” (1952) П’єра Буля та дещо пізнішому (1957) фільмі за його мотивами британський підполковник Ніколсон споруджує міст, котрий у кінцевому підсумку обертається стіною – між ним і його співвітчизниками, між його моральними переконаннями та вимогами воєнного часу, між професійною гордістю і патріотичним обов’язком. Вигадана історія розгортається в реальних обставинах – на будівництві Бірманської залізниці, яка мала з’єднати в 1943 році Ранґун і Куала-Лумпур. Ніколсон – один із багатьох полонених, яких японці змушують працювати на будівництві. Він проявляє себе у фільмі як чесна й відважна людина, з високою гідністю та твердими засадами. А проте він колаборує з ворогом і, як старший офіцер, спонукає своїх підлеглих працювати чесно й ефективно, без саботажу. Він не керується особистими інтересами; він щиро вірить, що війна рано чи пізно закінчиться, а міст залишиться – і служитиме людям. Він переконаний, що британські полонені тільки так і можуть довести свою перевагу над японцями – кращою працею і вищим умінням. В кінці він намагається врятувати щойно збудований міст від своїх співвітчизиків, котрі хочуть висадити його в повітря. І платить життям за свою перверсивну фахову гордість і хворобливий перфекціонізм.

В останні роки я згадую той сюжет щоразу, коли добросерді колеги на Заході закликають мене прокладати мости до російських друзів, а не відгороджуватися від них стінами. Потисніть руки, кажуть вони, адже у вас стільки спільного. Продовжуйте діалог. Бо ж війна рано чи пізно закінчиться, а переклади лишаться, пісні і музика теж; не варт жертвувати дружніми узами через минущі і загалом дрібні суперечки.

Проблема, однак, у тім, що ці “суперечки” аж ніяк не дрібні і, на жаль, не минущі.  Вони тривають ось уже кілька століть і точаться не через шмат землі чи торгову угоду з Євросоюзом. Вони насправді – про саму суть української нації, її право на існування, її власну мову, культуру, суверенітет, гідність.

Я навчався у Москві в 1980-х і мав загалом непогані стосунки з російськими однокурсниками, проте поступово припинив спілкування майже з усіма. І трапилось це не у 2014-му, коли Росія поперла в Крим, а потім і на Донбас під екстатичні вигуки своїх громадян. Це трапилось значно раніше, ще на початку 1990-х, коли Україна здобула незалежність і всі мої російські колеги відповіли на неї погано прихованим роздратуванням і хамуватими дотепами. “Ми ж бо один народ!” – заклинали вони. – “Нам немає чого ділити!..” От тільки та їхня “єдність” завжди була чомусь однобокою: саме ми, українці, мали ставати “одним народом” із ними – а не навпаки.

Попри всю мою шану до зарубіжних колег, я не готовий піддатися їхньому прекраснодухому пацифізму і зайнятися прокладанням “мостів” до Росії – принаймні доти, доки російські найманці вбивають наших людей за мовчазної згоди абсолютної більшості росіян. Хай спершу припинять обстріли, виведуть з України свої війська, відвезуть до Гааги своїх ліліпутінів, – і тільки тоді ми зможемо розпочати діалог, який матиме сенс. А до того усі “мости”, які ми будемо будувати, скидатимуться на міст підполковника Ніколсона через річку Квай. Ці мости не зруйнують мурів і не знищать стереотипів, які відгороджують росіян від реальної України. Зате полегшать рух у наш бік їхнім танкам, аґентам і пропаганді. Заяви наших попсових звьозд про те, що в Москві вони, тіпа, виспівують-витанцьовують не для Путіна, а для чудових і, звісно ж, братніх для них росіян, звучать приблизно так само, як виправдання виступів у Берліні під час другої світової війни. Там теж були ті, що служили мистецтву, а не брудній політиці, і виспівували зовсім не для Гітлера.

Ми вже й так збудували забагато “мостів” до Росії, і дозволили росіянам збудувати ще більше троянських мостів до нас – аж до останнього, Керченського. Саме цими “мостами” вони завозили свій цемент, свою цеглу й бетон до нас, викладаючи стіни у головах наших людей, стіни між різними групами й регіонами, між Україною й світом. В умовах війни саме час ці “мости” повисаджувати. І збудувати натомість єдину, але справді могутню стіну, яка б відокремила нас від Мордору на сході. Це буде складно, коштовно і, може, для декого навіть болісно. Проте ціла країна не повинна бути заручницею тьоті Клави, якій конче треба в Москву до родичів, або вуйка Петра, якому нема куди більш поїхати на заробітки, крім як у Тюмєнь. Хоч як прикро, та всі контакти з ворогом під час війни пахнуть колаборацією. Мусимо це чесно сказати – і нашим співгромадянам, і нашим закордонним друзям – за всієї поваги до підполковника Ніколсона та його інженерного перфекціонізму.

Микола Рябчук